Глава 14. Що за трясця? (1)

У стіні почулося шарудіння, немов миші вовтузились, і все стихло.

- Виходь, кому сказала! – гаркнула принцеса з останніх сил і навіть кулачком стукнула об землю.

А нечисть – вона така, смілива тільки коли її бояться. А щоб хтось їй протистояв – таке зустрічається надто рідко. Тому повітря задрижало, і із стіни почало з’являтися дивне створіння. Подоба людська, жіноча, тільки дуже хворобливого вигляду, самі кісточки, обтягнені посинілою шкірою. Обличчя і людське і нелюдське водночас. Ніс довгий, витягнутий, гострий, тонкі губи аж запали усередину, а очі… Очі немов провалилися углиб черепушки і поблискують звідти потойбічними оранжевими вуглинками. Волосся рівне, довге, тільки скуйовджене та заплутане, і незрозуміло якого кольору. Зросту істота була звичайного, людського. Дивилася, мов вовченя, забране від материнської цицьки.

Греміслава розглядала невідому істоту без страху. Він був, коли їй враз стало дуже погано, та десь подівся, коли невідомість матеріалізувалась у досить невинне на вигляд створіння. Навіть полегшення відчула, і дихати трохи легше стало, і лихоманка дещо ущухла.

- Так хто ти? Навіщо прийшла? Відповідай!

Істота закліпала швидко рідкими поламаними віями, притисла кулачок до рота і прошепотіла:

- Трясця я… Сама гукала – я й прийшла…

- Трясця? Я гадала, це імення лише в лайці і залишилось! Та, дійсно, у хащах Мордаріки чого тільки не зустрінеш, недарма про ці місця казки та оповідки ходять.

Поки дівчина говорила, істота непомітно простягла до неї кістляву руку, і новий напад ознобу охопив тіло Греміслави.

- Що ти хочеш від мене?! – ухопила принцеса схожу на мощі кисть. Все ж вона була з роду чарівників, хоч сила її ще й замкнута, та деякі властивості просто вплетені у саму природу, вони й дозволяли утримати нечисть.

- Ммм… Ууу…. – Істота вигиналася, намагаючись вирватись, та ціпкі пальці дівчини тримали її міцно. – Відпусти… Прошу…

- Кажи, що тобі потрібно від мене? – трусонула її Греміслава.

- Тепло… Мені необхідно тепло… Щоб жити…

- Зрозуміло… І ти могла витягти з мене усю енергію, щоб поживитись? І хотіла, щоб я померла?

- Ні! Ні! Не хотіла! І ми найчастіше лише частину енергії забираємо, людина хворіє, але потроху одужує, відновлюється. Багато й не забереш, коли доводиться ховатися, бо навколо багато інших людей. Особливо, коли хтось люблячий постійно поруч, закриває собою, захищає. Просто я давно не живилася і дуже голодна. А ти тут одна, і захистити тебе нікому… И-и-и…

- Отже, мене б ти вбила…

- Не знаю… Може… Буває таке, коли присмокчешся і важко відірватись…

- І багато вас таких? – поцікавилась Греміслава, стискуючи руку Трясці.

- Та вистачає…

- І усі голодні?

- Пробираємось до людських жител, підшукуємо, до кого можна причепитись… Тих, хто слабший… Ой, та відпусти вже мене, людино! – захникала нечисть.

А вона вже й не так погано виглядає, під’їла.

- Добре. Я відпускаю тебе, а ти відпускаєш мене, домовились? Тільки не тікай, я хочу поговорити. Можливо, зможу допомогти тобі і таким, як ти.

Трясця кивнула:

- Згодна.

- Тоді разом…