Глава 13. До Бобрового Мосту (2).

- Оце так!.. – тільки й вимовив ошелешений  Денис.

Пара величезних бобрів, зростом десь з невисокого чоловіка, тільки огрядні, дебелі зацікавлено розглядали мандрівників маленькими темними очиськами. Ще більш дивним було те, що й вдягнені вони були у людську одежу.

- Може, вони ще й розмовляти вміють? – сам до себе прошепотів принц.

Та бобри почули.

- А може, ви не вмієте? Принаймні, бути вихованими – то точно треба вчитись!

Доброзичливий зацікавлений вигляд змінив ворожий вираз.

- Чого зирите? Доставайте оплату або шуруйте звідси!

- Е-е-е… За що оплату? – поцікавився Денис.

- Як «за що»? За перехід мостом через річку. Чи ви просто поглядіти на чудо будівельного мистецтва приїхали?

- Мені  до городища треба.

- Так плати!

- І скільки? – питання звісно було даремне, однаково ні копійки не дзвенькотіло у кишенях.

- Один срібник.

- А можна два?

- Можна.

- Тільки завтра зранку.

- Не можна.

- А чотири, з процентами.

- Сьогодні.

- Сьогодні ви казали – один срібник. В тім і річ, що заплатити я зможу лише завтра.

- Ти, що, ранками несешся, мов курка, тільки не крашанками, а монетами? – У бобрів ще почуття гумору малося.

- Віра у мене така. Не маю віддавати гроші увечері. Зате вранці… Віддячу. Цілий золотий!

- Сьогодні.

- Та будьте ж ви людьми, переночувати треба, сонце вже сідає!

- Он! – тицьнув один з бобрів пальцем у бік лісу. – На чистому повітрі і безкоштовно! Вже й вовкулаки на вечірню сходку збираються!

- Бо ми не люди, ми – бобри, - додав єхидно другий. – І розмовляти з такими нахабами не вміємо.

Денис хотів ще щось сказати, та коник мовчки повернувся і почимчикував краєм берега.

- Куди ти? – почулося здивоване, бобрам мабуть сподобалось сперечатися та торгуватися.

- До вовкулаків, налагоджувати контакти, - кинув принц через плече, підкорюючись вибору Угугуга. – І куди ми, справді? – запитав, коли відійшли на пристойну відстань.

- У.

Коник йшов за своєю чуйкою десь кілометр вгору проти течії. Денис тільки головою вертів навсібіч, виглядаючи пресловутих вовкулаків. Сонце, як на зло, швидко падало за дерева, ліс обабіч темнішав і вже здавалося, що блискають у гущавині зелені злі очі. Та то була лише примха уяви, бо ніхто їх не чіпав. Угугуг нарешті дібрався до своєї мети – броду, і спокійно перейшов річку по каменях, майже не замочивши копита.

Денис зітхнув полегшено. Бажаний відпочинок на відстані витягнутої руки. З людьми вже якось вдасться домовитись, пообіцявши значний куш.

Городище Бобровий Міст виявилось обнесеним високим частоколом і ворота були закриті. Ночувати під воротами ніхто не збирався, і Денис почав гупати  у створу та кричати.

Відчинили швидко, галасу тут не любили:

- Чого волаєш, горлопан?!

- Я – нещасний подорожній! З дороги збився, розбійники обікрали, гроші та все майно забрали, ледве живим разом із вірним коником втік! Вовкулаки гнали, мало за копита не хапали…

- Та звідки тут вовкулаки? Вже зо два десятиріччя у наші землі не заходили!

Упс. Ну, охоронці мосту, почекайте!

- Може зо страху здалося, та хтось вив не по-дитячому…

- Так то химера! Виє вона знатно, та підійти не зважиться!

- Люди добрі, та яка різниця? Пропустіть до міста, прошу! До гостинного двору!

Стражник, що визирав у віконце, підійняв забрало і показалась хутряна морда…

- Тільки ми не люди, а бобри.  І гостинного двору у нас нема.

- А де ж зупиняються подорожні?

- В одному з монастирів, у нас їх два, чоловічий і жіночий.

- А можна до жіночого? – пожвавився Денис, вже уявляючи цнотливих зовні та розбещених у думках монашок.

- То ти – переодягнена жінка?! – стражник навіть рота прикрив лапою.

- Ні, чоловік я.

- Тоді до чоловічого.

- Так пропустите?

- А чого б ні? Заходь.

І ворота зі скрипом почали відчинятись.

Денис спішився (хоч раз із власної волі) і рушив до міста, ведучи за повід коника.

Стражник гукнув молодшого помічника і звелів провести мандрівника до чоловічого монастиря.

Хоч вже й сутінки опустилися на місто Бобровий Міст, та величі його вони не применшили. Такої краси Денис ще не бачив. Височезні тереми, розписні, яскраві, з флюгерами, різними деталями, усі з суцільного дерева, і, схоже, збудовані без жодного гвіздка, як Свято-Троїцький собор, де кілька років тому довелось побувати на екскурсії. Тоді ще казали, що давно потребує він «переборки», мов конструктор, деталі, що пошкодив час, слід замінити, та вже не залишилося таких майстрів. Так, розглядаючи із захопленням місцеві дива архітектури, дібралися до величного монастиря, що мав вісім башт-куполів. Монастир теж був огороджений парканом, хоч і не  таким високим, як місто.