Глава 13. До Бобрового Мосту (1).

- Неси мене, мій вірний кінь, назустріч перемогам! Та не покинь, тра-та-та-та, дивись краще під ноги!.. – складав якусь дивну пісню Денис, задоволений тим, що чарівний кошіль  вдалось повернути. Правда, гроші у ньому тепер з’являться лише наступного ранку, та тепер він буде обачним і недовірливим. Гулянкам зась! Він і так збирався зав’язувати з колишнім способом життя, але після закінчення вузу, однаково веселих студентських вечірок не обминеш. Збирався Денис із безшабашного гультяя-студента перетворитись на… шанованого молодого бізнесмена. Щоправда, «бізнесом» його мало бути забезпечення шикарного життя за рахунок материних депозитів, та про те нікому! Тссс!

В принципі, юнак був досить мобільним і легко пристосовувався до змін у житті, правда, коли ті зміни не надто це саме життя псували. Бували часи, коли мати за якісь провини позбавляла його коштів навіть на цілий місяць. Нічого, викручувався, дах над головою та триразове харчування завжди були, а на гулянки можна було позичити у друзів. Правда, наступні пару місяців борги доводилось повертати, а задля цього скорочувати витрати, не потрапляти до відділку і здавати екзамени хоча б на трояк. Ех, юні роки!  

Та вже, мабуть, доведеться братись за розум. Витрати брати під чіткий контроль, щоб вистачало тих п’яти золотих, що з’являтимуться щоранку. А бажано ще б і відкладати потроху, бо хто зна, як доля складеться. Чи надумає волхв Світлозар колись розшукати загубленого принца, чи задоволено потирає ручки, що позбувся. Правда, навіщо тоді було витягати його з Землі? Нащо забезпечував коштами? Реально вірив, що він зараз схопить чорний кинджал і помчить на злого чаклуна Чорноморда відвойовувати казкову принцесу? Питання, питання. Та, якщо ніхто не збирається давати на них відповіді, то ціль номер один: вижити та пристосуватись. Цілком ймовірно, що волхв розчарується у спадкоємцеві і перестане підкидати через кошіль готівку.

Поки що з’їдений разом із Угугугом окіст приємно відчувався важкістю у шлунку, коник вправно знаходив струмки та озерця, де можна попити водиці, та час іде, до наступного ранку, коли кошіль побагатшає на п’ять золотих, їсти схочеться не раз.

Угугуг з приводу майбутнього не надто морочив голову. Навпаки, здавався еталоном безтурботності та оптимізму. Він то йшов перевальцем, то звертав на узбіччя, щоб помилуватись на квіточку, то застигав, задравши голову і спостерігаючи, як грають у гіллі молоді білочки. Старанно обходив залишені на дорозі іншими тваринами відходи життєдіяльності. А сам, коли відчував потребу, знайомим вже рухом, нахиливши донизу голову, зсаджував господаря і весело чимчикував до підліску. Денис, потираючи забиті місця, голосно виказував чотириногому товаришу, що слід було хоч попереджати, він би й сам встав, і теж шурував «у кущі», коли вже видалась вимушена зупинка.

Кілька разів проходили мандрівники повз невеликі поселення. Були б гроші, можна було б купити їжі, а так доводилось обжиті місця минати. Пробував Денис погризти молодих овочів на полях за селищами, та м’ясоїду морквою не обійтися. Мапа вказувала, що вони наближуються до городища під назвою Бобровий Міст. Якраз вечоріло та й їсти починало хотітись немилосердно. Здорово було б переночувати хоч з певним комфортом. Та хто прийме без грошей?

- Давай обійдемо місто, - смикнув повід Денис. – Однаково ночувати доведеться у лісі.

- У-у?!

У коня очі на лоба полізли, ноги розсунулись у боки і він гепнувся пузом об дорогу. Принц аж п’яти забив.

- Та щоб тебе! Хочеш сказати, що далі рухатись не в змозі?

Угугуг закотив очі під лоба, імітуючи втрату свідомості.

- Та добре, добре, зайдемо у місто, і проситиму, і молитиму! Сам ніколи на голій землі не ночував, особливо, коли лісом бродять невідомі хижаки…

Коник швидко піднявся, киваючи головою:

- Угу! Угу!

- Угу… Тьфу ти! Вже я на твою мову переходжу.

Відчуваючи близький перепочинок, Угугуг риссю побіг уперед. Незабаром перед мандрівниками відкрився берег річки, через яку був прокладений дебелий міст, складений із цілих міцних колод.

- От тобі і бобровий міст! – вигукнув радо Денис. – О, на тому боці і городище видніється!

- Угу!

- А міст, здається, і справді, будували бобри!

При наближенні стали помітні характерні кінці колод, схожі на підстругані олівці. Саме так обгризають дерева ці тварини, щоб завалити.

Та виявилось, що міст не лише побудували великі водні гризуни, а й в’їзд на нього був перегороджений своєрідним шлагбаумом, коло якого чатували… бобри.