Глава 12. Не такий простий шлях (1).

Збудило Греміславу моторошне гарчання мало не під вухом, принаймні, їй так здалося. Сон мов вітром здуло, дівчина широко роззяпила очі і побачила здорового вовкодава, який щирився, демонструючи, які гарні та довгі в нього ікла. Граючи м’язами, собака застиг, готовий у будь-який момент кинутись на свою жертву. Його близнюк так само готувався до стрибка з другого боку. Було видно, що тварини натаскані  нападати на чужаків.   Може, й не загризуть до смерті, та зчиниться галас, збіжаться селяни, підуть чутки і Чорномордові неважко буде відслідкувати втікачку.

- Хороші песики, хороші песики, - тихо та лагідно заговорила Греміслава, не рухаючись, лише одна рука повзла до сумки, гарячково намацуючи, що в ній таке є, щоб допомогло.

Намацала шмат шинки та голівку сиру. Шкода харчів, та нічого більш тут не вигадаєш.

- Хороші песики…

Різким рухом швиргонула окіст одному з вовкодавів, а іншому – голівку сиру. Божественний запах свіжих продуктів примусив псів звернути на них увагу, а дівчина тим часом ухопила сумку і пулею вилетіла із сінника.

- Що за трястя? – пробурмотіла. – Чого так не везе?

Хоч сонце тільки сходило, а у селищі вже почався рух, люди прокидалися, виходили на подвір’я, тож довелось плутати, мов зайцеві, пробираючись густими садками чи пустками, добре, що місце для ночівлі вибрала недалеко від краю. Греміславі вдалось залишити селище непоміченою, хоч і позбулась вона більшої частини, а точніш – найкалорійнішої та найсмачнішої, своїх харчів. Та залишалися ще пироги, варені яйця та бутерброди, тому необхідності заходити до сіл і спілкуватись з людьми поки не виникало. Принаймні треба якомога далі відійти від столиці. Принцеса продовжила шлях за старою схемою, йшла край дороги, а почувши здалеку тупіт копит, звертала у кущі. Правда, пробиратися через високу траву та зарості було не дуже зручно та значно уповільнювало шлях.

Дорога була не надто забита подорожніми. Частіше хтось їхав назустріч, у бік Горобиного Граду. То одинокий вершник, а то й ціла кавалькада, от віз, повний збіжжя,  а до іншого один за одним прив’язані троє баранців. У бік Смоляного Граду прошелестіла поштова карета і Греміслава заздрісно провела її поглядом. Може, краще було залишитись на гостинному дворі, а тоді оплатити проїзд, як усі подорожні, то вже б була значно далі, ніж зараз? Ні, заспокоїла сама себе, цілком можливо, що на той час вже перевіряли усіх, хто залишає столицю, все вона зробила правильно.

Так помалу добралася принцеса до наступного селища, воно ніби обіймало дорогу з обох боків і було заповнене людьми, що снували туди-сюди по своїх справах. Поміркувавши хвильку, Греміслава вирішила обійти поселення. Звісно, це ще сильніше гальмувало дорогу, та не хотілося потрапляти на очі місцевим.

Залишивши друге селище позад себе, Греміслава організувала привал, щоб трохи перепочити та нарешті поснідати. Звісно, Хвалько тут як тут, він такого ніколи не пропускав, хапав маленькими лапками шматочки їжі та смішно поглинав частування, поводячи очима навсібіч. А потім знов ліз до кишені, щоб спати аж до наступного «сеансу харчування».

Опісля того, як покінчила з пирогами, принцеса дістала чарівне люстерко. Окрім функції стеження, воно могло ще й показувати карти, зображення територій з висоти, де воно самостійно розставляло назви міст. Ця корисна функція називалася «гулі-карти». Хоч у своїй роботі люстерко використовувало зір різноманітних птахів, комах, тварин і навіть людей, при чому вони цього навіть не помічали, та карти в найбільшій мірі створювались за допомогою голубів, магічних птахів, які саме для цієї мети і були колись створені. Спочатку маги керували розумом створеної птахи і посилали її, куди треба. Та якось ці створіння вирвалися на волю, розплодилися і заповнили міста та села материка. Однак їх розум й досі можна було використовувати. Якщо потрібних карт не було в запаснику, можна було послати туди зграю, голуби залюбки відгукувались.

Звірившись із мапою, зрозуміла, що до Смоляного Граду, куди вона намилила ноги, досить таки далеко, пішки не дійдеш, тим паче, що частину дороги займає пустка, де може чекати будь-яка небезпека. Можна було вибрати і коротший путь, та навряд чи це було доброю ідеєю, якась таємнича сила тягнула її саме в такому напрямку, і не тому, що зі Смоляного Граду і до Поліського королівства рукою подати, додому принцеса поки що не збиралась. Це було щось інше, вроджена інтуїція. Все ж рід Лещинських, як і будь-який королівський, мав певні здібності, хоч справжні чарівні сили починали прокидатись після обручення. Це було якесь стародавнє закляття, бо вважалося, що у юним незрілим душам здібності до чар можуть лише зашкодити. Можливо, воно й так. Як згадати, що принцеса виробляла у підлітковому віці…

І все ж деякі здібності, такі, як інтуїція чи бачити невидимих для інших істот, пробивалися крізь запори ще з дитинства.

Трохи помугикавши над мапою, Греміслава вирішила наступним пунктом назначити невелике молоде поселення під назвою Містечко.  Але й до нього доведеться минути ще кілька таких селищ, до ночі вона точно не встигне. А ночувати у сінниках вже не вважала безпечним, так ще якийсь занадто активний роботяга й на вила підніме ненароком. У лісі теж небезпечно. Краще б таки дібратись до того Містечка.

Ноги вже боліли, все ж таки принцеси не надто звиклі до довгих переходів, навіть такі, як  Греміслава. Якщо на початку шляху вона рухалась легко, наспівуючи, милуючись співом птахів та розглядаючи квіти, що виросли при дорозі, то чимдалі настрій її погіршувався. Сонце лишень перевалило за обід, а ноги вже починали плутатись, кров стукотіла у скронях, а найгірше – закінчилась вода. Останніми краплями запила обід. Так, вода – саме те, про що подорожуючим слід думати у першу чергу.