Глава 11. Відплата (2).

Засівши у кущах, Денис з Угугугом розробляли план повернення викраденого. В принципі, забратися до корчми з боку лісу, через косий паркан, було цілком можливо. Та як пробратися на кухню, коли там повна рукавичка? Як на зло понаїхали зараз і солдати, і стражники, і прості містяни. Працювати треба, а не по сумнівних закладах швендяти! Свято сьогодні якесь чи що?

Змовники наші залягли у кущах поза корчмою у очікуванні, що народу хоча б поменшає. Куди там! Одні від’їжджали, та приїздило ще більше. Мабуть, таки точно, щось відмічають. Вже й стайня заповнена вщент конями.

- Стайню підпалити чи що? – виніс пропозицію Денис. – Тоді б усі з корчми повибігали, точно. Тільки коників шкода.

- У!

- А ти зміг би вивести тварин з будівлі, Угугуге?

- Угу, - впевнено кивнув чубатою головою кінь.

- Однаково в мене немає ні сірників, ні запальнички, ні навіть кременю, яким я, гадаю, все одно не зміг би вибити іскри.

- У! – щось підказував чотириногий друг, та зрозуміти його було важко.

Але, коли шлунок скрутило у тугий вузол, до Дениса дійшло: а не обов’язково стайню підпалювати, щоб посіяти паніку!

- Так, Угугуге, тобі завдання: вивести усіх коней зі стайні і заставити їх метушитися. А я тим часом спробую дістати кошіль, бо незабаром так і помру тут з голоду.

Коник кивнув і рушив в обхід корчми до центральних воріт, коло яких якраз і знаходилась стайня, а Денис переліз через паркан і непомітно підібрався до того вікна, через яке минулого разу заглядав Угугуг. На щастя, через теплу погоду вікна не зачинялися. Зазирнувши краєм ока до приміщення, він закричав голосно:

- Пожежа у стайні! Рятуйте коней!

І цього було достатньо. Тепер вже всі інші кричали «Пожежа! Пожежа!» та ломилися у двері, щоб врятувати свого коня. І навіть корчмар зі своєю нахабною дочкою та працівники кухні вискочили слідом. У корчмаря напевно були власні коні, а коли у кого й не було, та хто ж відмовиться від безкоштовного шоу? Потираючи задоволено руки, Денис заскочив через вікно всередину приміщення, мишею шмигонув на кухню і знайшов (дяка докладній мапі) чарівний кошіль, який дав йому чарівник. Аж серце стрепенулося від щастя. Та треба тікати, поки ніхто не помітив.

Не втримався. Ухопив окіст, ледве зупинившись, щоб не впитися у нього зубами, потім вигорнув кочергою палаючі вуглини. От вам і пожежа, щоб не казали, що дарма кричав. І не шкода. Люди не загинуть, бо усі зараз на вулиці, а позбавити частини майна підлого корчмаря, який безневинних мандрівників дурить і до каменоломень на загибель відправляє – саме те.

Отепер вже, з почуттям виконаного обов’язку, Денис вискочив через вікно і шугонув у кущі. Перш за все віддав шану окосту, розриваючи м’ясо зубами, мов дикий звір. Оце воно! Та раптом за плечем почулося гнівне:

- Ууу!

Денис підскочив, вирішивши, що то той невідомий хижак, що налякав їх у хащах, дібрався таки до здобичі, що втекла, та на щастя виявилось, що то Угугуг, розчарований тим, що їдять без нього. Полегшено видохнувши, тринадцятий принц поділився порівну з другом, без якого повернути кошіль не вдалось би.

Здавалося, що такий великий окіст, ціла поросяча нога, та закінчився він так швидко, як і не гадалося. Коник навіть кістки погриз, добре, що зуби міцні. Та то не страшне, головне, що тепер вони з грошима! Тільки слід тепер бути обачними та обережними, і більше ніяких гулянок! Чи доведеться знайти викрадену наречену чи ні, а вижити у цьому світі треба. І не просто вижити, а забезпечити собі пристойне життя. І не тільки собі, а й конику, бо без нього вже нікуди.

- У? – запитав Угугуг.

- Йдемо, йдемо. Тут нам робити вже нема чого. Ох, аж полегшало, - задоволено поляпав по череву Денис.

Коник стряхнувся, озирнувся очікувально.

- Вже йду.

 І двійко мандрівників побрели лісом в обхід корчми. Вийшовши на дорогу, озирнулися. На подвір’ї продовжувалась метушня, бігали люди, намагаючись спіймати своїх коників, чулися вигуки та іржання, а з вікон корчми вже тягнувся задушливий димок.

Денис хмикнув задоволено, Угугуг гикнув, і вони почимчикували курним шляхом назустріч новим пригодам.