Глава 11. Відплата (1).

Плямистий коник поволі чимчикував шляхом. Денис їхав верхи, розмірковуючи вголос, бо мав співбесідника, який був у курсі усіх проблем.

- Бачиш, Угугуге, сподіватися на допомогу великого чародія Світлозара нема чого. Навіть маю підозру, що працює він тихцем на того клятого чаклуна-короля, що вже поклав дванадцятьох моїх братів, не давши з ними навіть познайомитись.

- У!

- Щоправда, коли б вдалось коронувати котрогось з принців, то мене тут би й не було. Так ніколи б і не дізнався про свою королівську кров. Чи краще було б? Хто ж його зна… Спокійніше, то точно.

- Угу.

- І що ж тепер ми маємо робити? Без грошей, без допомоги, без даху над головою… А їсти вже хочеться, вже шлунок до хребта прикипів. Тобі легше, ти й травиці пожувати можеш.

- У?

- Знаю, що полюбляєш смаженину пивом запивати, та з голоду не помреш, коли є трава. А от мені що робити, га?

- У.

- Ні, вчитись їсти травицю я не буду. І взагалі, я принц чи хто?

- Угу.

- Отож. Угугуге, чуєш? Та клята корчма вже близько, давай якось об’їдемо, щоб нас не помітили. Ні, у хащі теж заглиблюватись нема бажання, бо як згадаю ті завивання… - продовжував вирішувати, що краще, Денис.

Та, трохи не дійшовши до корчми, коник зупинився і нахилився низько, через що вершник перелетів через його голову і гепнувся просто на дорогу.

- Ти, що, здурів?! – встав, потираючи голову. – В мене й так завдяки тобі вже, мабуть, струс мізків!

Кінь скептично покосився на голову господаря.

- І не дивись так! Є у мене мізки! Хоча, коли зважити на останні події, то, мабуть, немає. Так по-дурному втратити чарівний кошіль  та усі речі…  На тебе ж була надія.

- У?

- І чого ти зупинився? Хочеш, щоб нас тут схопили? Тоді мене, напевно, відправлять до каменоломень на вічні муки, а тебе – на бійню, на ковбасу.

- У-у?

Денис встав, похитуючись, а Угугуг потягнувся мордою до його кишені на штанях.

- Чого тобі? Сухарики тут не водяться. Коли б були, сам би з’їв, вже з ніг падаю від голодухи. Та відчепися! Тут лише мапа. Чарівна мапа…

Юнак дістав карту, що виглядала старою та пошарпаною, але насправді, коли розгорнути, була у досить пристойному вигляді. Не вкрали ъъ через те, що виглядала вкрай погано, зате зараз це – єдине майно, що залишилось. Та чим вона може допомогти? Налаштована мапа була на замок Чорноморда, позначений червоним «світлячком». Місцезнаходження мандрівників показував синій «світляк», а найкоротший шлях – миготлива пунктирна доріжка.

- І що? Нам без грошей до Мордаріки не добратись і наречену не врятувати. Та й взагалі не вижити.

- Угу…

- Заробити, кажеш? А як? Ти щось своїми руками, чи то пак, копитами, робити можеш? Я теж нічого не вмію. То як же гроші заробити? Хіба що тебе здати в аренду.

 Обурене: «У-у!»

- Та не здам, бо що за тебе заплатять? Коли б ти був, як оті вороні… - згадав Денис коней, яких довелось зустріти коло столичних воріт. – Та не ображайся, друже. Зате ніхто на тебе не позариться, хіба що, окрім вовка.

- У? – зробив Угугуг круглі перелякані очі.

- Спокій, тільки спокій! – виставив вперед долоні Денис. – Зараз ми забудемо усе, що сталося, мов страшний сон, і спробуємо жити далі. До речі, дрів нарубати я, гадаю, у змозі, тож на тарілку супу зароблю.

Але коник вперто продовжував тягнутися мордою до мапи.

- І що ти хочеш? – Голод та розпач видимо посприяли покращенню розумової діяльності, і Денис дійшов до слушної думки. – Кажеш, карта чарівна? А чи не можна її перепрограмувати? Дізнатися, наприклад, де наш дорогоцінний кошіль зараз перебуває?

- Угу! – кивнув Угугуг.

Студент знов розгорнув карту і голосно промовив:

- А нумо покажи нам, мапо, де знаходиться кошіль!

Аж нічогісінько. Розчаровано Денис ляснув коника по крупові:

- Все, поїхали.

Угугуг з місця не зрушив, а от мапа на «поїхали» зреагувала миттєво. Помітки на ній попливли, і тепер червоний світлячок горів на значку із підписом «Корчма «П’яний хряк».

- Ух ти! – надихнувся юнак. – А збільшити можеш? Поїхали!

Зображення виросло, показавши план будівлі в усіх подробицях. Пресловутий кошіль знаходився у кухні, недбало закинутий на одну з поличок.

- Зрозуміло, - прошепотів Денис. – Крадій поцупив речі ближче до ранку, коли ми понапивалися, гроші, які з’явилися на той час, витяг, а про те, що це річ чарівна, навіть не підозрює! І це означає, що ми маємо повернути своє, і зробити це до наступного ранку, поки корчмар не побачив, що у кошелі гроші з’являються самі по собі, бо тоді нам вже цього не вдасться. Тільки як це зробити?

- Угу…