Глава 9. У хащах (2).

Ніколи не ходіть бездоріжжям! Недарма у ті хащі не ступала нога людини!

Спочатку все було тихо та мирно, кой-де пролітали барвисті метелики, плели своє павутиння між гілками жирні павуки, перегукувались у верховітті півчі птахи, стрекотали у траві веселі цвіркуни. Така ідилія, що Денис навіть придрімувати почав, розмірено покачуючись у сідлі. Та раптово все замовкло і довгий тужливий вий прорізав тишу. Угугуг завмер лише на мить, піднявши високо ногу, а тоді так рвонув у хащі, що Денис ледве встиг за луку сідла ухопитись. Гостра гілляка ледве не збила його додолу, та лише розірвала рукав і так добряче подраної сорочки та залишила криваву смугу на плечі. І знов довелось обхопити коника за шию, аби не злетіти, бо мчав він, вибрикуючи задніми копитами, ніби його вже за ті копита хтось хапав.

Молоде гілля боляче стьобало по обличчю, Денис навіть очі не відкривав, побоюючись залишитись без зору. Вий пролунав ще пару разів, та все віддаляючись, здається, ніхто не переслідував втікачів. А хто воно там було – не хотілося навіть знати. Більше ніколи, ніколи не забрідати у неходжені хащі! Одна ця думка і залишалась у голові, бо останні всі, здається, загубились дорогою.

Денис навіть не бачив, як кінь вискочив із лісу на мощений шлях, як добіг до тих самих воріт, звідки вони виїхали вчора, тільки мало не врізавшись у ті ворота. Зупинився він різко, одразу, а вершник по інерції перелетів через його голову і вдарився о зачинену створу.

З обох боків воріт височіло дві міні-вежі, звідки з цікавістю споглядали ту картину по парі вартових.

Денис посидів трохи, поки зірочки літали по орбіті навколо невезучої голови, і лише потім зміг відкрити спочатку одне підбите око, потім інше. Зображення спочатку було, мов у тумані, та згодом той туман почав розвіюватись і він побачив коника, що, мов нічого не сталося, пасся обабіч воріт. Мабуть, був певен, що озброєна луками сторожа не допустить, щоб до міста наблизились оті вовки чи ще яка пакість. Голова гуділа, мов дзвін на Великдень, напевне, струс мозку є. Боже, що за нещасне життя у принца?! Ні, з цим слід негайно кінчати!

Денис піднявся, похитуючись, і підняв очі на одну з башт, звідки, посміюючись, схилились двоє вусатих вартових.

- Гей, а чому ворота на замку?

- Щоб не заходили до славного Мати-граду, столиці Пеласгії, такі волоцюги, як ти! – щирячи нерівні зуби відізвався старший, у вусах якого вже пробивалася сивина.

- Я не волоцюга! Відчиніть!

- А документи в тебе є? – примружив око молодший.

- Документи?.. – Денис порився у кишенях штанів, та знайшов лише стару, зібгану у кілька разів, мапу.

Чи давав йому чародій документи чи й ні? Травмована голова відмовлялася давати підказки. Якщо й давав, то вони були викрадені або загублені разом із сідельною сумкою. Як же можна бути таким невідповідальним? Це  тобі не рідне місто, де усі тебе знають, хлопче, це чужий світ, де ти – ніхто, і звуть тебе – Ніяк. То як же дістатися до чародія?

- Браві вояки, молодці! Добре службу служите! Пильні! Та мене вам пропустити доведеться, бо я – не хто-небудь! Я – тринадцятий принц, законний спадкоємець Пеласгії!

Вартові аж покотилися зо сміху.

- Принц? Тринадцятий?

- У пошматованій одежині та на отій недолугій конячці?

Угугуг на образу зреагував тим, що підняв голову, угукнув і повернувся до образників хвостом.

- І нічого сміятись, бо будете покарані!

- А-ха-ха-ха-ха-ха!

- Я правду кажу! Я втрапив у біду! Мене пограбували!

- Продовжуй, блаженний, ти такий смішний!

- Передайте Першому раднику Світлозару, що принц Денис коло воріт!

- Принц Денис? Ой, не можу! Що за дурне ім’я?

На дорозі піднялась курява і під’їхала кавалькада з шести чи семи вершників у широкополих шляпах, довгих широких плащах та з позолоченими шпорами на шкіряних чоботах, вони добре вигладали на тонконогих високих конях чорної масті. О, для них ворота відкрили радо, кланяючись у пояс. Не міг Світлозар і принца гідно вдягнути?

Денис збирався прилаштуватись та прослизнути до міста, але не так було. Шлях йому загородили двоє вартових із мечами наголо.

- Йди геть, волоцюго! Таких, як ти, до столиці не пускають. Не вистачало нам ще жебраків на вулицях!

- Ноги в руки – і бігом! – почувся голос вусаня з вежі. – Бо же підстрелимо, мов зайця! – і він підняв лук, вдаючи, що цілиться.

Денисові нічого не залишалось, як відійти від воріт, усвідомлюючи, що до столиці йому не попасти.