Глава 7. Відпочинок із наслідками (2).

Прокинувся Денис, коли сонце вже сходило, та й не через те, що світило очі засвітило, а через те, що схотілося по нужді. Оглянув туманним оком картину. Виявляється, заснув він прямо за столом в обіймах білявки та чорнявки, коника і зовсім не видно, зате з боку вікна долітає голосний храп, на столі – безлад, у залі – порожньо, окрім корчмаря, який закінчує прибирання та драїть підлогу у далекому кутку. Побачивши, що клієнт прийшов до тями, корчмар підійшов і вперся об стіл міцною покрученою жилами рукою:

- Платити час, шановний. Ви нагуляли на п’ять золотих!

- Не може бути! – видихнув Денис, водночас рискаючи очима по столу у спробі знайти щось попити, бо у роті пересохло і було недобре.

- А «Кров дракона» хто пляшками пив? А ікру білорибиці хто замовляв? Довелось серед ночі посилати дочку до рибацького селища. А дві лавки хто зламав? А гору посуду хто перебив? А…

- Досить, досить! – Від голосного тону у юнака голова розболілася. – Зараз заплачу.

Він прикинув, що вчора у нього залишалося чотири золотих, а вранці, коли Світлозар не збрехав, мало з’явитися ще п’ять. Тож які проблеми? Рука сунулась за пазуху, куди заховав чарівний кошіль. Та пазухи не було. Сорочки, взагалі, не було! В одних штанях залишився.

Скочив, збудивши невдоволених дівчат, почав під столом лазити, знайшов сорочку під столом, валялася, мов полова ганчірка, та ніякого кошеля, звісно, не було й сліду.

- Гей, стійте! – сіпнувся за дівчатами, та їх вже й слід простив.

Корчмар штовхнув Дениса так, що той сів на лаву, погрозливо звів брови.

- Грошей нема, а ти тут гулянки влаштовуєш та пундиками свою тварюку загодовуєш! Нащо у пристойній корчмі бійку вчинив? Свідків – купа. Або плати, або здам тебе стражникам, хай забирають до каменоломень на відробітки!

Згадка про каменоломні намалювала в уяві каторжну працю рабів у важких ланцюгах, що в плани Дениса ніяк не входило. Чортів корчмар! Швидше за все саме він і витяг кошіль, бо якби то був хтось із дівчат, то не залишались би вони у корчмі до ранку. Напевно, у нього бізнес налагоджений: невинних подорожніх обирає, потім здає стражі. Мабуть, у каменоломнях добряче платять за живу силу, вистачає і йому, і стражникам. Та що робити? Нічого не доведеш, тим паче, якщо корчмар із тими, хто повинен наглядати за порядком, заодно. Юнак почав натягувати подрану сорочку.

А тут і двері відчинились, пропускаючи кількох стражників у кольчугах та з мечами на поясах. Ах ти ж! Звісно, давно все домовлено. Та не у характері Дениса було здаватись на милість переможця, тим паче, що побудовано тут усе на брехні та зловживанні професійними обов’язками. Ніколи сліпій долі він не покорявся і тепер не збирається. 

- Зараз, зараз, господарю, - подарував корчмареві свою найчарівнішу посмішку. – У мене тут заначка схована. Все заплачу, я боргів і сам не схвалюю…

З цими словами Денис просунуся до вікна, сперся на підвіконня, а ногу у мокасині поставив на край столу, немов збираючись дістати сховану у взутті грошину. Корчмарю цей варіант подобався менше, бо скривився, мов середа на п’ятницю, та вже ж відхилився від столу в очікуванні. Стражники теж, не дочекавшись сигналу від корчмаря, знехотя розсілися за дальнім столом, позиркуючи нетерпляче.

А Денис поволі «шукав» нібито сховану у мокасині грошину, а далі миттєво рвонувся, перекинувши обидві ноги через підвіконня. Впав, звісно, на того, хто давав на весь голос хропака, тобто на Угугуга. Той спросоння нічого не зрозумів, заревів не конячим голосом, перестрибнув косий паркан і помчав світ за очі. Студентові тільки й доводилось, що притулитися до коника, до самої шиї, і триматись руками та ногами, аби не вилетіти з сідла. Добре, що звечора не розсідлав тварину, а не розсідлав, бо не вмів цього робити, а нікого іншого розумник до свого тіла не допускав. Тож тепер він мчав без усякої дороги, перестрибуючи через повалені дерева, продираючись крізь колючі кущі. Напевно, кілька жмутів волосся Денис залишив на гілках, що так і норовили вибити його з сідла, та інстинкт самозбереження примушував терпіти й дозволити коню віднести його якомога далі від корчми з її підступним господарем. Каменоломні відміняються!

Звісно, по такій гущавині стражники навіть не намагалися наздоганяти навіжену коняку, тож через певний час Угугуг зрозумів, що ніхто не хапає його за м’ясисті сідниці, і почав стишувати хід.

- Отак, отак, розумнику… - Почувся знайомий голос господаря, який, як виявляється, їхав верхи. – І куди ти, швидконогий мій, нас заніс?

Тільки зараз Денисові вдалось підняти голову та оглядітись. Навколо були лише непролазні хащі, кремезні старі дерева сплітали свої віти так, що й сонця майже не було видно. А бурелом вказував на те, що сюди не ходять селяни чи містяни за дровами. Це було добре з одного боку, бо не сунуться за ними стражники, та недобре з іншого. Бо незрозуміло, що робити далі.