Глава 7. Відпочинок із наслідками (1).

 Денис перевів погляд на підвіконня, де примостилася коняча морда.

- То що, я так відрубився, що не чув, як мене намагались пограбувати? – здогадався він.

- Угу, угу, - кивнув самопроголошений сек’юриті.

- І ти захистив мене і наші статки?

- Угу, угу…

 - То ти заслуговуєш ще однієї порції смаженини та кухля пива, мій друже!

- Угу! – радо підхопився коник.  

Денис поманив пальчиком одну з дівок, що снували по залі, зухвало вихляючи стегнами. Вона виявилась досить гарнюнею, сіроокою, з пухкими губами та привабливою у особливих місцях фігурою. І не виставляла вона свої принади, як малолітня дочка корчмаря, а просто присіла поруч, злегка торкаючись ніжкою ноги Дениса.

- Що подати?

- А що наварила кухарка? – поцікавився студент, мимоволі зазираючи у глибокий розріз на грудях.

В підсумку на столі вибудувались подвійною шеренгою тарілки з юшкою з білорибиці, смаженими тетеревами, пирогами з капустою та грибами, цілий, тільки-но спечений, коровай, кілька пляшок старого монастирського вина і, звісно, пара кухлів пива особисто для Угугуга.

Коник круглими від щастя очима споглядав на усе те багатство та радісно щирив великі зуби.

- Який же мій кінь… гурман. Травиці не хоче, ячменю не бажає, зате від шашличку ніколи не відмовиться.

- У?

А далі понеслося. На відпочинку Денис добре знався. Цей світ виявився таки добряче паралельним, бо багато чого збігалося. І напої, що заставляли проблеми стиратися та більш не дошкуляти, і приємні співбесідники, у ролі яких зараз виступив коник, вдало підтримуючий розмову своїм «угу» або «у-у», і веселі дівчата, яким тільки наливай терпкого витриманого вина та даруй компліменти. Вони швидко обсіли доброзичливого клієнта, хихикали, називали його красунчиком та хвалили за щедрість. Лишень на Угугуга поглядали насторожено, поки не звикли. А Денис знай робив усе нові та нові замовлення на радість корчмарю.

- Котику, а ти не хочеш спробувати пирога з білорибицею? Смак – на все життя запам’ятається! Я – так дуже хочу! – пухкенька білявка притулилася до плеча юнака.

- У! – радо підпрягся кінь і гикнув.

- Та звісно! Гей, господарю! Пироги у студію! – завзято замахав руками Денис.

- Зараз буде!

- І скажи, хай той старий жаднюга витягне з льоху пляшечку «Крові дракона», у нього там завалялося зо два десятки, тільки він для себе тримає, - то вже чорнява красуня вміло грає довгими наведеними бровами, та заманливо перебігає двома пальчиками по руці Дениса.

- А що, то справжня кров, консервована? – не віриться юнаку.

- Та ні, то вино так називається, тільки воно дороге й рідкісне. Але смачне – туман!

- Гей, корчмарю! Де ти заникав «Кров дракона»? А ну зізнавайся! І неси швидше пару пляшок! Ні, три!

- А дракони, і справді, існують, - повільно проводить чорнява пальчиком по запітнілій пляшці. – Тільки вони у далеких диких лісах, де не ступає нога людини, мешкають, то й добре. Бо якщо який оселиться коло міста, то так і вимагатиме щедру данину, золото, коштовності, дівчат невинних.

- Нас те не страшить, бо не пройдемо за конкурсом. Хай ще пошукає той дракон невинних. Хоча, швидше за все – то казки, - ляпає білявка, обливаючись ненароком вином. – Ой!

- У? – нагадує про себе коник.

- Ні, тобі, дорогенький, пива! – дружнім жестом ляпає чотириногого по шиї Денис. – На тебе дорогого вина не напасешся!

А дівчата підгодовують тварину шматками пирога з білорибицею просто з долонь, які той облизує шершавим довгим язиком, викликаючи бурю емоцій та голосний сміх.

Невдовзі все закрутилося, мов карусель на ярмарку. Перед очима студента тільки й миготіли, що усміхнені обличчя дівчат, зубаста морда коника, старі пляшки з вином, великі кухлі пива для Угугуга, голосний натовп відвідувачів корчми.

Корчма заповнилась відвідувачами по зав’язку. Якісь дебелі молодики підійшли до столу.

- Гей, жаднюго, ану віддай одну дівчину! Нащо тобі дві?

- Тр… Треба! – похитуючись, піднявся Денис.

- Нам теж треба! Ніхто не вчив ділитись?

Студент поглянув на білявку, що п’яно хихикала, потім на чорнявеньку, яка весело підморгувала. Ні, таких дівчат віддати – гріх.

- Вам вихід показати, - зухвало звернувся до молодиків, - чи самі знайдете?

- Зараз ти знайдеш!.. – хлопці почали закачувати рукава.

Не чекаючи нападу, Денис підскочив, ухопив лавку, що стояла з іншого боку стола і кинув у молодиків. «Драконяча кров» шуміла у його венах і штовхала на «подвиги». І почалась веселуха. Пищали дівчата. Літали лавки, глеки, тарілі. Хтось намагався втихомирити буйного  юнака. Тріщала сорочка. Він видирався і знов кидався на молодиків.

Згодом усе злилось у якийсь одноманітний гул, голова Дениса запаморочилась і пам’ять пішла спочивати, бо того, що було далі, він зовсім не пам’ятав.