Глава 5. Корчма (2).

Корчма виглядала сіренько знадвору, але всередині виявилось на диво гарно та чисто. За стійкою метушився середніх років чоловік з огрядним черевцем, а обслуговувала клієнтів рум’яна русява дівчина років шістнадцяти, мабуть, дочка корчмаря, бо дуже вже нагадувала його капловухістю та повними щічками. Незважаючи на те, що час випав десь між сніданком та обідом, людей було доволі. Столиків десять із двадцяти було зайнято. Досить таки великий заклад виявляється.

Денис сів у кутку коло відчиненого вікна, куди вже зазирав коник, якого усередину, звісно, не пустили. Одразу  підбігла дівчина у біленькому фартушку, сперлася долонями об стіл, так, щоб виглядали з-під сорочки досить таки великі, як для віку, круглі грушки.

- Чого бажаєте?

- А що є?

- Обід поки не готовий, та можу запропонувати учорашніх коропів або зайчатину.

- Давай зайця, - зробив вибір Денис, бо не уявляв, як він буде кісточки вибирати з коропів для Угугука, якому пообіцяв смаженину. – І щось до м’яса.

- Смажена капуста чи парена ріпа?

- Капуста, - не ризикнув студент спробувати страву із казкового овочу. – І хліб! Багато хліба!

Дівчина кивнула.

- Пити що будеш, мандрівнику? Квасу налити холодненького?

- І як ти здогадалася, що я мандрівник? – здивувався юнак.

- А з того, що усіх місцевих я знаю, я облуплених. Уся східна частина міста до нас ходить ре-гу-ляр-но, - по складах вимовила дівчина важке слово. – Так що, кваску з м’ятою?

- Пива, - буркнув Денис. – Два кухлі.

- Щас буде, - офіціантка тернула долоні об фартушок і крутнулася так, що мало косою не вцідила.

Запахи зводили з розуму, а шлунок після вчорашнього відмічання прохав здорової та тривкої їжі. На підвіконня лягла космата голова коника.

- Угу… - потягнув він носом так, що ніздрі затремтіли.

- От і я кажу, - кивнув Денис. – Рай для принца, який подорожує інкогніто. Ех, заживемо ми з тобою, друже!..

Бух! Це на стіл гепнулась велика таріль із м’ясом. Поруч – миска капусти. Окраєць житнього хліба і велика скиба пшеничного з маком та медом. І два кухля з пінистим пивом. На октоберфесті, традиційному фестивалі пива у Мюнхені, кухлі літрові, а тут – дволітрові, не менші.

- Щось іще? – знов виставила рожеві дульки рознощиця, спираючись на край столу.

Вона, що, намагається звабити? Та ні, мала виросла. У Дениса до неповнолітніх було налаштоване стопроцентне табу. Може, тут і раніше дівки дозрівають, та з малолітками зв’язуватись – то себе не поважати.

Юнак кинув на стіл монету, щиро сподіваючись, що вистачить.

- Багатий дерев’яний чоловічок? – здивовано хмикнула дівчина, схиляючись ще ближче.

Це вона його «дурненьким Буратіно» обізвала? Денис вже приготувався видати у вічі дівчині «не нахабній», як вона сама жахнулася, бо на підвіконня лягла коняча морда. Угугук підняв грай губи, показуючи кремезні зуби.

- Твій? – невдоволено запитала рознощиця. – Так до конюшні відведи, чого він тут… зиркає?

- Та він у мене смирний, стіни не гризтиме, дівчат не їстиме. Можливо.

Русявка пхикнула і пішла геть, задравши носа. А потім повернулась і без слів опустила на стіл кілька монет здачі.  

Денис полегшено видихнув: грошей вистачило, нахаби позбувся. Підморгнув конику, простягаючи кухоль із пивом. Виявилось, що не так його і багато. Та й заєць закінчився швидко, бо повсякчас доводилось класти чималі шматочки на підвіконня.

А нічна втома давалася взнаки. Нашвидкуруч набивши шлунок, Денис просто опустив голову на руки та так і заснув на столі серед порожніх тарілок. До честі корчмаря буде сказано, ніхто його не чіпав, ніхто не будив, так і проспав новоспечений принц аж до самого вечора, поки не нагадав про себе шлунок голодними спазмами.

- Оце я відрубився… - Денис підняв голову і кліпав очима, наводячи різкість.

Зала корчми вже була заповнена вщент. На стінах загорілися світильники. Розмови зливались у суцільний гул. Порожні тарілки зі столу були прибрані, натомість валявся короткий ніж із брудною рукояттю і відгризений палець, що наводило на деякі думки…