Тринадцятий принц

Глава 5. Корчма (1).

Денис стояв за ворітьми столиці, тримаючи за вуздечку невисокого плямистого коника з коротко підстриженою гривою, який тільки й намагався, що дотягнутися до вуха господаря.

- Та йди ти, ненажеро! О, так тебе і зватиму. Ненажера! Он трава, її і жуй, - тицьнув пальцем долу. – Та-ак… А я що маю робити?

Оглянув себе. Принц називається. Прості полотняні штани, така ж сорочка, стягнута на талії довгим шматом тканини, який тут називали поясом, шкіряні «мокасини». Наче паралельна реальність, чому ж таке середньовіччя? Що вони тут розвивали? Чари? А чари – то не для всіх. Отже, простому чоловіку нічого доброго, окрім тяжкої праці на благо батьківщини, не світить. Добре, що хоч працювати не доведеться, у чарівному кошелі дзвякають, радуючи слух, золоті, які насправді не золоті. Денис запобігливо переклав монети до кишені, а кошіль заховав за пазуху. Борони боже загубити таку цінність.

Образ казкової принцеси потроху стирався у пам’яті і, хоч серце трохи щеміло від згадки про неї, та роздумуючи над ситуацією, юнак вже не розумів, чом погодився лізти у лігво звіра. Краще, мабуть, поблукати по Пеласгії, поволі пересуваючись з місця на місце, вичекати. Може, й без нього якось усе владнається. Не ризикувати ж життям через дівчину, яку тільки й бачив, що на портреті невідомого художника? Вистачить на його долі і принцес, і просто гарних дівчат.

Юнак глянув довкола. Дорога за містом тягнулася луками, вдалині маячив хвойний ліс. Понад дорогою з одного боку височіли стовпи з колесами нагорі, де повикладали великі крислаті гнізда лелеки. Нічого особливого, що вирізняло б цей світ. Небо блакитне, природа схожа, ні ельфів, ні гномів, ні велетнів, як у популярних фентезі. Та все ж цікаво подивитись, як живуть у паралельному. Що ж, можна вважати це туристичною подорожжю до екзотичного краю. Познайомитись з місцевими звичаями та способом життя аборигенів, оглянути історичні пам’ятки, розважитись…

З такими думками Денис заскочив на коня, який невдоволено заскреготів зубами, і рушив шляхом куди очі дивляться.

Не знаю, чи то очі були винні, та зупинився він коло корчми кілометрах в десяти від міста. Можна було б і далі від’їхати, та хіба хто потурбувався останнього принца за королівський стіл посадити, смаколиками почастувати? Випхали на дорогу, що хочеш, те й роби. А хотілося їсти. І спати. Якось цю ніч не довелось і очей зімкнути, то останній екзамен відмічав, то від пекельних хортів тікав, то по колючих ялинах дряпався. То й не дивно, що сонце на небо, а очі – на сон. Широко позіхаючи, студент повернув коника у бік корчми, над якою висіла крива вивіска «П’яний хряк» із веселою картинкою, що зображала дебелого кабанчика, що сидів на дупі і дудлив якесь питво з діжечки, яку підняв над головою.

- Дві мети, - Денис показав сам собі два пальці, - провести тур весело та змістовно, а потім повернутись додому. Так? – звернувся до коня, який вивернув шию і зацікавлено поглядав на господаря.

- Угу, - ошкірив нерівні зуби чотириногий.

Студент швидко зирнув наліво та направо, шукаючи, хто це так кепкує. Нікого не було.

- Ти, що, - сторожко схилився до вуха тварини, - розмовляєш?

І самому смішно стало.

- У-у, - покрутив чубатою головою коник.

- Не можеш?

Зітхнув, здвигнувши плечима.

- Але розумієш?

- Угу.

- Ото чудасія! – зрадів Денис. – Хоч щось незвичне у цьому світі вимальовується! Ви, коні, усі тут такі?

- У-у, - похитав заперечно незвичний співбесідник.

- Тільки ти?

- Угу.

- Значить, поталанило мені. Чи отой чіп у балахоні навмисне мені тебе підставив?

- У-у.

- Значить, ні. Він не знав, що ти розумний?

- Угу.

Система спілкування з конем складалася з «угу», що означало «так», і «у-у» - «ні». Тай й це вже відкривало небачені горизонти. Треба налагоджувати із власним транспортом дружні контакти.

- Вибач тоді, не знав, з ким справу маю. Більше не називатиму тебе Ненажерою.

Коник при цих словах скривився.

- Ім’я маєш?

-Угу.

- І як же тебе звуть, розумнику?

- У-гу-гуг, - коник дістав губою до руки господаря.

- Рукастик?

- У-у!

- Пальчисько?

- У-у!!! – зовсім розгнівався чотириногий.

- Добре, тоді так і зватиму: Угугуг.

- У-гуг, - фиркнув, відвертаючись, кінь, і прозвучало це, як «тупий», принаймні, за інтонацією було дуже схоже.