Глава 4. Та ще принцеса (1).

Принцеса Греміслава, представниця королівського роду Лещинських, сиділа у світлиці на великій скрині і позирала у віконце, нервово впиваючись дрібними білими зубками у велике зелене яблуко, яких на столі стояла ціла таріль.

Її викрали! Це ж треба, романтика яка. Якби ж то ще знати, хто. Звісно, скоро дізнається, так вже ж не сидиться. Якийсь закоханий бідолаха? Так чому не своїми ручками, а за допомогою найманців, які її сонним зіллям опоїли та у великому мішку до цього замку доставили? Та й замок здається надто багатим, щоб можна було запідозрити когось із залицяльників, які не надто й залицялися, бо знали усі: дівчина обіцяна, та ще й не кому-небудь, а принцу зі славетного роду Богуславських, спадкоємцеві, тому, хто отримає престол. І старший принц був досить таки нічогенький. Про кохання, звісно, мова не йшла. Не годиться принцесам і мріяти про кохання, бо їхня доля – служити інтересам держави та підтримувати політичні амбіції батьків. А у їхньому випадку навіть і не про амбіції мова. Об’єднати дві не надто великі країни в одну, велику та могутню – то виступало потребою номер один, щоб захиститись від сусідів, які давно кидали око на родючі землі та багаті надра. Греміслава з дитинства це знала, все чудово розуміла і проти не була. Якщо чоловік за політичними мотивами трапиться не старий, не сліпий і не кульгавий – вже добре. А старший принц королівства Пеласгії був, як вже сказано, досить таки нічогенький. Був. Бо дуже швидко без вісти зник, загубив його молоде життя злий чарівник, король Мордаріки Чорноморд, і стала Греміслава нареченою другого принца зі роду Богуславських, потім третього, і так, один за одним, цілих дванадцяти. Останній якраз під її вікном у рідному замку буйним кленом хитає віттям. А букет омели, з яким він йшов до нареченої, тепер кущиком омели застиг у кроні. Ще один принц перетворився на хамелеона і тепер то спить у спеціальній кишені, то застигає на платті, набираючи колір під одяг. А останні бозна й де, чи живі хоч у якомусь вигляді чи й ні. Оце тобі і наречена, аж дванадцять разів. А тепер у неї тринадцятий наречений, начебто останній з роду Богуславських. Відшукали його на якійсь далекій Землі і незабаром доставлять. І тільки-но хотіла Греміслава поглянути на того, хто їй цього разу дістався, у чарівне люстерко, як піднесла їй стара служниця прохолоджуючого напою, після якого вона отямилась вже тут, у незнайомому місці, у мішку, щоправда, вже розв’язаному, на великій скрині, застеленій товстою ковдрою. Руки-ноги відлежала.

Втім, було цікаво. Хто зважився? Все ж це так романтично… Хоч поглянути на того закоханого юнака, який не побоявся виступити проти королівської волі. І молити батьків, щоб не карали бідолаху, бо Греміслава була впевнена в тому, що знайдуть її дуже швидко і відправлять знайомитись з тринадцятим нареченим. Треба таки поглянути, що там принесло до нашого порогу…

Принцеса полізла до таємної кишені, де знаходилось чарівне люстерко, чортихнулася, бо натрапила на хамелеона, який вкусив її за пальця спросоння. Дістала таки необхідну річ, спочатку оглянула себе, невдоволено мружачись та поправляючи локони, що геть вибились із зачіски. Це не дуже допомогло, тож довелось зовсім розпустити волосся та заплести звичайну косу, не дуже охайну, бо й гребінця не було. Лише привівши себе більш-менш до ладу, почала начитувати замовляння:

- Світ мій, дзеркальце, скажи, та всю правду покажи: знайди-но, будь ласка, мого нареченого, тринадцятого принца Пеласгії, як же там його… Деніза… Дунуса… А, згадала, Дениса Богуславського! Що за дурне ім’я…

Люстерко на прохання самої принцеси було створено німим, щоб ще на дурні балачки з ним часу не гаяти, тож спочатку трохи покомизилося, та згодом зображення на ньому попливло, затуманилось і з-за туману почав проглядати чоловічий силует. Не товстун, що вже радує. Худорлявий, стрункий та ще й блондин. Дивно, усі інші принци мали темний колір волосся, як і батько, а цей, мабуть, у матір вдався.

- Наблизити!- різко скомандувала Греміслава, після того, як люстерко довго коливалось, перш ніж виконати наказ господарки, вона вирішила бути суворішою.

Це й подіяло.  Картинка швидко збільшилась  у розмірах і на перший план вийшов ремінь, недбало застебнутий на поясі.

- Розіб’ю, - пригрозила принцеса, і картинка посунулась, показуючи обличчя юнака.

- Ах! – серце дівчини скинулось, мов рибка і завмерло на мить, а потім закалатало, неначе вона пробігла сходинками аж до останнього ярусу башти, де мешкав придворний астролог. – Який же він!..