Глава 1. Кидаю пити!

Останній іспит відмітили на славу.  Денис вийшов з бару, позирив на нічне зоряне небо і, сунувши руки до кишень, почимчикував алеєю.

- Стривай! – гукнув його хтось із друзів. – Таксі зараз під’їде.

- Та я сам доберусь, - кинув юнак через плече, гикнув і рушив, не озираючись далі. – Що тут йти через парк? Зустрінемось завтра.

Коли б то він знав, що не вдасться виконати обіцянку… Та ні ногою б у той парк не ступив. Але Денис не знав, зараз йому щось марудило і хотілося пройтись пішки, подихати свіжим повітрям. Може, хоч у очах розвидниться. Кидати треба пити. Та хіба ж можна було не відмітити кінець сесії і початок літніх канікул, що обіцяли купу пригод та розваг? Звісно, ні. Та незабаром думка студента радикально змінилася.

Насвистуючи якусь в’їдливу мелодію, що причепилася ще у барі, Денис заглибився у парковий лабіринт стежинок та алей. Шлях той знайомий, тисячу разів ходжений, можна  рухатись на автоматі, навіть не звертаючи уваги на пейзажі, та ніч надавала йому особливий присмак. Ялини, що росли з обох боків алеї, перетворювались під місячним примарним сяйвом на кострубатих велетів, а кінець її танув у безвісті. Безлюдно, тихо, гарно. І ось у цій тиші попереду з’явилося два силуети, що швидко рухались. Незабаром стало зрозуміло, що назустріч юнакові мчать великі пси і, мабуть, з недобрими намірами, бо моторошне гарчання обганяло їх і долинало вух Дениса.

Взагалі-то він собак не боявся. Взагалі. Але зараз… На безлюдді… Та ще такі величезні… Мабуть, сторожові, натаскані штани рвати або й ноги кромсати, втекли через недогляд. А ще, кажуть, що чотириногі п’яних не люблять… І Денис, круто розвернувшись, кинувся навтьоки. Тільки хіба від таких втечеш? Захекавшись вже через кілька метрів,  невезучий студент почав позирати на ялини, вибрав найвищу і, обдираючись об колючки, поліз угору, клятвено обіцяючи собі зав’язувати з подібними гулянками, які закінчуються глупої ночі, і не бродити парком у темні часи.

На превеликий жаль, чорні пси мимо не пробігли, а зупинилися під деревом, обнюхуючи та оббігаючи його. Вони впевнено поглядали вгору і було зрозуміло, що здобич на сьогоднішню ніч тварюки вже вибрали. Вони видавались потужними та елегантними водночас, схожими на догів, але зростом десь під груди Денисові. Що воно за порода така? Юнак поглянув на вимазаний у смолу одяг і від чистого серця виматюкав, тільки не переслідувачів, а їхнього господаря, що недогледів і дозволив тваринам втекти. Бо самі собачки були гідні захоплення, міцні, жваві, м’язи аж перекочувалися під шкірою. Та коли чотириногі почали здиратися вслід за здобиччю на дерево, то вже й вони отримали цілий пуд відбірної лайки.

Денис вже вирішив, що то глюки, і ще раз пообіцяв собі не пити більш у такій кількості. Коли глюки, то нема чого трястися та колотися на ялині. Ще хто побачить, то сорому не оберешся. Але спускатися було лячно, і студент поліз вище, на саму верхівку.

Сухі гілки з тріском ламалися під лапами «глюків», а загрозливе гарчання ставало все голоснішим, що ніяк не додавало оптимізму. І що робити в такій ситуації? Чи то молитися, чи то шишками кидатись… Денис пошукав очима шишки, та жодної такої, щоб можна було дістати, не побачив. А молитов він не знав жодної.

- Та щоб вас!..

Білі ікла клацнули коло самої ноги, якби не відсмикнув вчасно, то вже б уп’ялись. Щось надто матеріальні ці «глюки». Довбанувши тварюку, що наблизилась, п’ятою по лобі, Денис підтягнувся ще трохи. Вище було нікуди, ялина і так вже похитувалась під його вагою. Що робити далі – абсолютно незрозуміло.

Та у момент, коли серце стислося від жаху та безнадії, у небі виникла ще одна фігура. Отут юнак ще раз пообіцяв кинути пити, ну, хіба що трошечки на найбільші свята. На щастя, фігура виявилась людська. Вона ніби йшла у повітрі, простягаючи руку допомоги. Денис дригнув ногою, відганяючи настирливого пса і потягнувся до невідомого, мов дитина до матері. Незнайомець у довгому балахоні ухопив його за кисть і висмикнув мало не з пащі собаки, що аж підскочив, намагаючись зупинити втікача. Почувся тріск штанини, у яку вчепилась міцна пащека, і… нічний парк щез.

Денис опинився у невеликій круглій кімнаті з чотирма вузькими арочними вікнами навсібіч, що дозволяло припустити, що це місце знаходиться у башті. Меблі та речі у кімнатці видавалися старовинними, хоч і виглядали, як нові. А чоловік, який простягнув руку допомоги, здавався типовим чарівником у балахоні до м’ят  та високому ковпаку на голові. Він скинув той ковпак, пошкріб потилицю, скривившись та пожалівшись:

- Ці подорожі між світами даються взнаки. Голова аж тріщить.

Не почувши тріску, Денис скептично здвигнув плечима. Зараз його більш цікавила власна доля:

- І де я?

- Ви, Ваша високосте, знаходитесь зараз, так би мовити, у паралельному до вашого світі. Пробачте, що я трохи забарився, розшукуючи вас, і пекельні хорти трохи пошарпали ваш одяг…

Денис поглянув донизу, дійсно, штани позбулися цілого клаптя, що доводило: собачки далеко не глюки. Хіба що усе, що його оточує – один великий глюк, підкинутий «білочкою». Та «білочка» не повинна приходити у такому віці, врешті решт, він не пияка, а звичайнісінький собі студент, який трохи перебрав, відмічаючи здачу останнього іспиту. І поки що усе здається занадто реальним, тож доведеться прийняти умови гри, хай навіть це і гра його підсвідомості. Юнак підняв очі на чарівника, очікуючи пояснень.

- Присядьте, Ваша високосте, - вказав той, вказуючи на софу, що стояла позад студента.