Розділ І.

Кап-кап. Кап-кап. Кап-кап. Кап-кап. Кап-кап. Таким тихим, і, дещо божевільним темпом крапають сльози з високої верби, які ще не встигли висохнути після вечірнього дощу. Я вб'ю.

Прохолодний нічний вітерець гойдає гілки дерев і створює тихий-тихий шум. Береги озера вже давно заросли високою темною травою, за якою можна легко сховатися і грати у хованки і яка шурхотить від найменшого подиху. Верби схиляють гілля аж до самої води, і їхні тіні нагадують чиїсь постаті. Я вб'ю.

Десь у глибині лісу, під зеленим листям, чути сову. Яскраве місячне світло засліплює очі, та я не звертаю жодної уваги. Я до нього вже давно звикла, і ми навіть подружилися. Я люблю це все. Люблю це озеро і цей свіжий подих весни. А ще люблю їх всіх. І вони люблять мене. Вони ще ніколи мене не підводили, і я їх ніколи не підведу. Я вб'ю.

Я йду босоніж по вологій траві і повільно в... вдихаю повітря. Я присідаю біля озера і проводжу рукою по воді. Вона хвилями відбивається від моєї руки і прямує далеко-далеко... Я вб'ю.

І все ж я стану тією, ким м...аю бути. Я обов'язково н...ею стану. Вони будуть мною задоволені. Так, задоволені... і я теж. І прокляття моЄ буде сильніше за всі слова, що колись з... знало людство. Я зроблю те, що повинна. І я це з..зробл...ю... я... зр...обл...ю... я обов'язко... во... я... вб'ю... вб'ю... Вб'ю!

                              ***   

І все-таки гарне це село, Гамарня. Пройшовши крізь гніт панського батога і нескінченні викупні платежі царської реформи, воно залишилося гордо стояти на берегах Ушиці і виблискувати своєю красою.

Сонце вже сховалося за пагорби, залишивши по собі розпечене небо, яке поступово втрачало барви й переходило у глибокий синь. Над хатами здіймався легкий дим — то жінки допікали хліб у печах, а чоловіки ще порались біля худоби, заганяючи її до загород.

Гамарня жила своїм звичним життям. Десь у дворі лаялися собаки, десь чути було дитячий сміх, а десь — тиху пісню, яку співала дівчина, полощучи білизну біля колодязя. Село було невелике, але кожна хата мала свою історію, свої радощі й біди. 

Саме сьогодні мешканці Гамарні мали офіційний вихідний від поля. Адже селяни вірили, що на Зелені свята земля «відпочиває», і турбувати її плугом чи заступом — це злочин проти природи. 

Звичайно, це не звільняло їх від хатніх справ і інших клопот. Проте це було значно краще, аніж стояти зранку до вечора під палючим сонцем.

Роман ішов стежкою, що вела від його двору до центру села. Поруч із ним, похитуючись, йшов Омелько — його сусід і, по сумісництву, найкращий друг. В руках він тримав вже давно порожню пляшку і бурхливо щось розповідав, розмахуючи руками. Щоправда, розповідав він трохи нерозбірливо. Зовсім нерозбірливо, якщо бути точніше.

— Та кинь ти, Омельку, — врешті-решт безтурботно сказав Роман. — Теж мені проблема. Через якісь черевички так убиватися? 

— Ти не розумієш... — засмученим голосом відповів той, зітхнувши. — Це не просто черевички... — він драматично підняв угору палець. — Це моє кохання! Розумієш? Це моє життя...

— І твоє життя залежить від якихось черевичків... — іронічно всміхнувся друг.

— Я ж тобі кажу... — хитаючись, продовжував Омелько. — Вона так і сказала, розумієш? От так і сказала: «Або принесеш мені такі самі черевички, як у...

— Як у цариці? — перебив його Роман.

— Як у Шпачихи, — штовхнув його у плече той. — або прощавай. Не буде весілля». Так і сказала! А я… ти ж знаєш, я її більше за життя кохаю! Я не можу без неї... вона ж єдина...

— Єдина? Та вона тебе вже десять разів кидала. І кожного разу ти біг за нею, як теля за коровою. А тепер черевички. Завтра ще щось вигадає. І що, ти все життя бігатимеш?

— От як треба, то бігатиму! І взагалі-то вона мене теж кохає, просто...

Роман скривився. Він добре знав кохану Омелька — дівчину гарну, але вередливу, яка вже не раз «кидала» його через дрібниці. То він не приніс стрічку, яку вона хотіла, то не купив сережки, то не сказав потрібних слів. І кожного разу Омелько біг за нею, як песик, готовий на все. 

Марлена — так бо її звали — була відносно заможною дівчиною. Якщо заглиблюватися, вона доводилася Роману племінницею чоловіка сестри. Ну або ж просто наречена друга. Та другий варіант спадав на думку швидше за перший.

Так от, батько дуже пестив доньку, і залишив їй після смерті чималий спадок. Тому їй не так були потрібні ті сережки чи черевички, яких вона мала доскочу, як сам факт, що хтось готовий все віддати заради неї. Ну, може й не все, але Омелько точно був готовий співати їй серенади зранку до вечора. Щоправда, до першого крику матері.

— Ну ти й дурень, Омельку, — невдоволено буркнув Роман. — Хто б сумнівався, що ти все одно стрибатимеш коло неї. Але сам подумай: це її не перші та не останні забаганки, так що викинь це з голови, і ось це з руки! — продовжив він, намагаючись забрати в друга пляшку. Але Омелько відсмикнув його руку.

— Ой нічого ти не розумієш... — похитав головою він.

— Все я розумію. Я коли не гляну, то ти все коло шинка ходиш. Як твоя мати спитає мене: «А де Омелько ходить?» — то я вже й не знаю що казати їй. Скоро зовсім зіп'єшся. Годі вже через такі дрібниці за пляшку братися. Якщо Марлена через якісь черевички готова тебе покинути, то навіщо вона взагалі тобі?

— Ось як закохаєшся — зрозумієш мене!

— Ну це навряд...

— Це точно кінець... — сумно зітхнув Омелько, ковтаючи горілку. — Ті Шпачишині черевички коштують як пів хати! У нас звичайно гроші є... є... але ж мати мені тих грошей точно не дасть! Не дасть... ото як візьму — помітить нестачу!

— І правильно робить, — зауважив Роман. 

Взагалі тітка Параска завжди була спокійною й розміреною жінкою, проте Марлена чомусь одразу їй не сподобалася — нібито розпещена вона дуже. За її словами, наречена сина дивиться у люстерко частіше, ніж на справжніх людей. І Роман частково погоджувався з цією думкою, всіляко підтакуючи улюбленій маминій подрузі.