Пролог

«Іноді помста може наздогнати тоді, коли цього не очікуєш і навіть не здогадуєшся.»

                                  ***

                                  🇺🇦

                    1796 рік, ніч на Івана Купала.

...Нарешті, настав чарівний вечір Івана Купала — свято, на яке з нетерпінням чекали майже всі мешканці Гамарні. Ця святкова ніч ще ніколи не оминала ці края. Щороку, вона збирала все село біля мальовничого озера, що загубилося серед Ушицького лісу.

Це місце оживало яскравими кольорами та гучними піснями, коли сонце заходило за горизонт, і на небі запалювалися перші зірки. Повітря було наповнене ароматами димного багаття, польових квітів і свіжих трав. 

Вогнища палали по всьому берегу, їхнє полум'я відбивалося у спокійних водах озера. Люди збиралися навколо вогнищ, співали народні пісні, грали на музичних інструментах та танцювали у веселих колах. Діти бігали, розмахуючи квітковими вінками, плетеними з польових квітів, що додавало святкової атмосфери.

Жінки та дівчата одягалися у святкові вишиванки та гарні вінки. Вони плели їх з ромашок, волошок, маків та чорнобривців, вплітаючи у них стрічки різних кольорів. Ті вінки мали чарівну силу і символізували красу та молодість. Дівчина пускала їх на воду, спостерігаючи, як вони пливуть та ворожачи на майбутнє. Це був дуже важливий обряд, адже вважалося, що якщо вінок пливе рівно та далеко, то дівчина скоро вийде заміж. 

Хлопці ж, спостерігаючи за вінками, намагалися дістати той, що їм сподобалася, таким чином обираючи собі наречену, після чого вони продовжували стрибали через вогнища, демонструючи свою відвагу та сміливість. 

Вогнища ставали центром уваги, навколо яких кипіло життя і лунали веселі голоси. Вечір наповнювали співи. Народні пісні з мелодіями про кохання, природу та долю неслися над озером, змішуючись із звуками літнього вітру і шелестом листя. Зелені береги окутали блискучо-прозору воду, на якій розмито виднівся місяць.

Атмосфера була наповнена веселощами та радістю. Люди вірили, що саме в ніч на Івана Купала трапляються дива, що можна знайти цвіт папороті, який приносить щастя та багатство, та зустріти міфічні істоти, такі як русалки, що виходили з води на береги озер.

Серед цієї веселої святкової метушні, осторонь від всього цього галасу, під старою розлогою вербою, стояла дівчина. У неї було шовковисте каштанове волосся та очі блакитно-зеленого кольору. Пасма були зібрані у косу, прикрашену квітковим вінком. Вона була вдягнена у святкову вишиванку, її світло-синя спідниця спадала до землі, а вишитий верх був прикрашений візерунками.

Дівчина виглядала доволі стурбовано та навіть сумно, неначе когось, або щось чекала. Та й серед інших ця незнайомка виділялася: вона не веселилась з іншими; не раділа цьому чудовому та неймовірно символічному святу, на яке чекав ледве не кожен; не була приєднана до того дружнього кола біля вогнища; вона лише нервово стояла осторонь, далеко від решти, спостерігаючи за веселощами інших, яких не мала сама.

— Як тобі вечір, Божено? — почувся різкий голос позаду.

Божена здригнулася й різко обернулась, перевівши свій погляд на неї. На ту дівчину, що обперлася плечем об вербу і зверхньо поглядала на неї. То була Нюра. Анастасія, якщо бути точніше, та всі звали її Нюрою.

Вона була висока на зріст, з гарним волоссям кольору вугілля. Її очі були яскраво-зеленого кольору, мов витончені смарагди, що поглядали з напівопущених вій. Гарні очі. Та саме ці очі та саме цей погляд пронизував до самісіньких кісток.

— Бачу, когось виглядаєш... — загадково протягнула Нюра, повільно підходячи ближче. — чи не Євмена, бува, — вона кивнула головою у юрбу біля вогнища, — виглядаєш у тім гурті? — Її голос був повільний, але водночас впевнений та рішучій. І той погляд... гострий, ніби голка. Він не обіцяв Божені нічого доброго. Вона прийшла сюди точно не для доброзичливої розмови.

— Нюро, чого тобі від мене? — тихо промовила Божена, вдивляючись у зелені очі. Її слова прозвучали невпевнено, в серце почало калатати.

— Що мені треба? — іронічно запитала Нюра, після чого вона засміялась. Від її голосу у Божени пішли мурашки по шкірі. Він немов пролунав по всьому озеру, навіюючи моторошність цього місця. Дівчина підійшла ближче. — Це тобі що треба?! Крутишся, крутишся, вертешся, а свого все одно не отримаєш, так і знай! Витріщилась, як корова на нові ворота! Змирися зі своєю долею, змирись з тим, що ти знову нікому не потрібна!

— Нюро, чого ти прагнеш? Просто облиш мене, дай мені спокій! Ти прийшла познущатися? Подивитися як мені боляче після зради, так? Думаєш, перемогла? Гадаєш, зверх узяла? Не любить тебе Євмен — і не полюбить ніколи! Годі вже через нього гризтися! Він з тобою тільки через статки твого батька... — промовила Божена. Її голос став більш впевненим, але недостатньо впевненим аби перевершити Нюру.

— Мовчи! — перебила Божену Нюра, через що та здригнулася. В її очах запанував справжній гнів, ніби дівчину зачепили за живе. Так воно й було. Адже Євмен ніколи не кохав Нюру, й одружувався з нею точно не через щирі почуття. Він кохав радше її статки, ніж її. Та й Божену він по-справжньому ніколи не любив. Любив він тільки себе. Єдиного та неповторного.

— Правду кажу, — тихим голосом промовила Божена. — Годі вже сваритися через аби кого. Я знаю, що ти з дитинства мене ненавидиш. Завжди знала... Ти досягла свого — мені боляче. Навіть не уявляєш наскільки... Але й ти не вийдеш тут переможницею. Не любить Євмен ні тебе, ні мене. Себе він тільки любить. — вона відвела погляд, не бажаючи продовжувати розмову.

— Любить, не любить.. а все одно одружиться! Ще й як! — відповіла Нюра, одне її слово могло легко приглушити всі сказані слова Божени. Вона підійшла за ближче, її здавалося б, неймовірні очі були засліплені гнівом. Страшним гнівом. — А ти не будеш з ним! Не будеш ти ні з ким, чуєш?! Я тебе прокляла! Чуєш?! Прокляла! Відтепер ти ніколи не знайдеш свого щастя! Ніколи! Ти проклята! Ти залишишся сама!