Розділ 35. Пам'ятаємо

                                         Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона.

                                                                                                — Іван Котляревський, «Наталка Полтавка»

Задорожний ще сміявся, коли перстень на моєму пальці торкнувся пергаменту.

Я не збирався його торкатися. Я просто нахилився над скринькою, щоб роздивитися восковий відбиток у кутку, і чавунний колосок пшениці на моєму пальці ковзнув по краю аркуша. Легко, як ковзає рукав по столу.

Аркуш здригнувся.

Від того місця, де торкнувся перстень, по пергаменту поповзли літери. Не з'явилися — проступили, знизу, з самої глибини шкіри, як проступає кров на бинті. Руді, кольору іржі. Спершу одна. Потім рядок. Потім ще. Вони розтікалися від персня в усі боки, і за кілька секунд аркуш, що мить тому був порожнім, укрився густим, нерівним письмом. Латина. Руські літери. І знову латина.

Задорожний перестав сміятися.

— Що ви зробили? — спитав він.

— Нічого, — сказав я. — Він сам.

— Аркуш показує себе тільки тому, хто його запечатав, — прошепотіла Таміла, не відводячи очей від пергаменту. — Або… тому, хто носить ту саму печатку.

Задорожний подивився на мій перстень, як на ключ, що сорок сім років пролежав у чужій кишені, поки господар виламував двері.

— Пане Мироне, — сказав він. Голос уже не м'який. Хрипкий. — Віддайте мені аркуш.

— Ні.

— Віддайте. — Він ступив ще крок. — Ви не розумієте, що тримаєте. Ви не знаєте, що з ним робити. А я знаю. Я сорок сім років знаю.

— Ви знаєте, як тримати Nemo на ланцюгу, — сказав я. — А я тепер знаю, як його відпустити.

* * *

Той, що стояв праворуч, крайній, з рукою на кишені, вирішив, що розмови досить.

Він кинувся вперед. Не до мене — до скриньки. Молодий, дужий, з короткою стрижкою й обличчям людини, яка звикла виконувати накази швидше, ніж їх віддають. Він пролетів повз Задорожного, відштовхнув Тамілу плечем, схопив скриньку з каменя разом з аркушем, притиснув до грудей і рвонув униз, до схилу, до ґрунтовки, де стояв заглухлий екскаватор.

— Стій! — крикнув Ярік і кинувся за ним із домкратом у руці.

Він не встиг.

Бо хлопець зі скринькою пробіг рівно три кроки. На четвертому він раптом спіткнувся. На рівному місці. На сухій траві. Ніби хтось простягнув ногу йому під ноги. Я встиг побачити, як біля нього, на мить, промайнула сіра хустка й біла сорочка, і як жінка, що п'ятсот років тримала аркуш коріннями, зробила те, що, мабуть, мріяла зробити з дня, коли в неї вкрали три груші.

Підставила злодієві ногу.

Хлопець полетів. Скринька вилетіла в нього з рук, перекрутилася в повітрі, і Таміла, що вже підвелася з землі, з рефлексом людини, яка все життя ловить крихкі речі, які падають, піймала її на льоту. Обома руками. Не зім'явши аркуша.

А хлопець покотився схилом. Униз, через ліщину, через сухе листя, через коріння, з криком, що віддалявся, і за кілька секунд знизу, з ґрунтовки, долинув глухий металевий звук, як від удару по великому відру.

— Влетів у ківш, — сказав Адам у рації, і я почув, що він тамує сміх. — Мироне, він влетів просто в ківш екскаватора. Сидить там. Не вилазить. Здається, з ним усе гаразд, просто він не розуміє, як там опинився.

Ярік зупинився на краю схилу з домкратом у руці. Глянув униз, тоді на мене.

— Я не чіпав, — сказав він. — Я хочу, щоб усі це засвідчили. Я його не чіпав. Він сам.

— Він не сам, — сказав я.

Ярік подивився на порожнє місце біля груші, де щойно промайнула хустка. Потім перехрестився вдруге за ніч. Якщо так піде далі, подумав я, до ранку він стане ченцем.

Над нашими головами щось задзижчало, затріщало, і дрон, що ходив над галявиною колами всю ніч, раптом хитнувся, клюнув носом, полетів униз і з хрускотом устряг у гілки груші. Повис там, як ялинкова прикраса. Пропелери ще кілька секунд безпорадно крутилися, а потім завмерли.

— Батарея, — сказав Адам у рації. — Він сорок хвилин висів над вами. У них сіла батарея. — Він подумав. — Хоча я ніколи не бачив, щоб дрон, у якого сіла батарея, падав саме на дерево. Вони падають куди завгодно. Тільки не на дерево.

Троє інших за спиною Задорожного переглянулися. Подивилися на дрон у груші. На порожній схил, звідки щойно долинув звук відра. На Задорожного.

Задорожний не дивився на них. Він дивився на скриньку в Таміліних руках.

— Не треба, — сказав він своїм людям, не обертаючись, коли один із них поворухнувся. — Не треба більше. Я хочу знати, що там написано.

З темряви за деревами, важко дихаючи, вибіг Денис. Побачив Задорожного, трьох у куртках, Тамілу зі скринькою, мене. Зупинився. Подивився на дрон у груші.

— Я щось пропустив? — спитав він.

— Усе, — сказав Ярік. — Ти пропустив усе.

* * *

Я читав мовчки.

Таміла тримала аркуш на скриньці, а скриньку на камені, і світила червоним ліхтариком. Я схилився над пергаментом. Перстень на моєму пальці світився тьмяно, теплим червоним світлом, і в цьому світлі руді літери читалися так само легко, як заголовки в газеті.

Більшість тексту — латина. Канцелярська, суха, з тими самими зворотами, якими сімсот років Орден писав у Книзі «втрачено: ім'я — одне». Я розбирав по слову, згадуючи університет і викладача латини, який казав, що з мене не вийде навіть поганого ченця. А в кінці, руськими літерами, рукою, яка поспішала, був дописаний один рядок. Рядок, ради якого все це писалося.

«…і дається тринадцяте місце тому, кого ніхто не пам'ятає, і сидіти йому в нім, доки ніхто не пам'ятає. А Київ за те не горітиме».

Доки ніхто не пам'ятає.

Я перечитав утретє.

— Мотузка, — сказав я Тамілі.

— Що?

— Тринадцяте місце тримає тільки того, кого ніхто не пам'ятає. — Я торкнувся пальцем рядка, не торкаючись пергаменту. — Лавріна пам'ятають. Мама, Саня, Галина Степанівна, Сова, ти. Десятки людей. Три ночі. Тому крісло й не встигло. Тому колір зупинився.