Розділ 34. Чистий аркуш

                                                                   Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!

                                                                                                                        — Іван Франко, «Каменярі»

Під термоковдрою було спекотно, як у сауні, і шелестіло так, ніби я копав у пакеті з чипсами.

Таміла лежала на животі поруч зі мною, біля самого каменя, з червоним ліхтариком у зубах, і розгортала землю пальцями. Не лопатою. Пальцями, у тонких латексних рукавичках, які вона дістала з кишені куртки, бо, як вона сказала, «реставратор без рукавичок — це вже не реставратор, а вандал». Вона працювала так само, як над пергаментом у Дніпрі: точно, без жодного зайвого руху. Знаходила корінь, обмацувала його, відводила вбік. Знаходила наступний. Землю, що звільнялася, вигрібала долонею мені, а я відкидав її лопатою вбік, на брезент, щоб не сипати на коріння.

— Тут, — шепотіла вона крізь ліхтарик. — Тут корінь тонкий, можна відвести. Тут ні. Тут обходимо. Мироне, лопату під тим кутом, що я показала. Під тим, а не під твоїм.

Ярік працював з іншого боку каменя. Він підкопував знизу, зі схилу, де земля йшла донизу й можна було зайти під камінь тунелем. Копав коротко, сильно, точно, як копають люди, що за життя викопали не одну траншею, і кожен рух лопати входив у землю з рівним, приглушеним звуком, ніби хтось розрізав хліб. Час від часу він зупинявся, обмацував стінку тунелю, щось бурмотів собі під ніс і копав далі.

— Глина, — бурмотів він. — Під глиною пісок. Під піском знову глина. Хто цю гору робив, той не знав, що таке нормальний ґрунт.

Жінка в хустці сиділа трохи осторонь, на краю галявини, обхопивши коліна руками, і дивилася на нас. Я бачив її краєм ока щоразу, коли перстень на пальці торкався землі. Вона не рухалась. Тільки дивилася. І щоразу, коли Таміла відводила вбік черговий корінь, не порвавши його, жінка здригалася. Ніби їй робили перев'язку.

— Мироне, — сказав Адам у рації. — Екскаватор на півдорозі. Повзе, ґрунтовка розмокла. Двадцять п'ять хвилин. Може, тридцять.

— Ярику, скільки? — спитав я.

— Пів метра під каменем уже є, — сказав Ярік, не відриваючись від роботи. — Ще пів метра — і можна домкратом підважити знизу. П'ятнадцять хвилин. Двадцять, якщо коріння.

— Коріння буде, — сказала Таміла.

— Тоді двадцять.

* * *

Денис сидів у пікапі під маскувальною сіткою, з ноутбуком на колінах і з рацією в руці, і я чув його голос у навушнику, приглушений, зосереджений.

— Пане капітане. У них рації. Аналогові. Китайські, такі, як у нас на початку були, пам'ятаєте? Відкритий канал. Я їх слухаю вже десять хвилин. Пост біля форту питає пост біля залізниці, чи бачили вони щось. Пост біля залізниці каже, що нічого. А екскаваторник лається, що застрягне.

— Добре, — сказав Адам. — Слухай далі.

У навушнику зашаруділо.

— Пане капітане. А можна я їм щось скажу?

Адам не відповів одразу. Я чув, як він дихає, і це дихання звучало як «ні».

— Що саме? — спитав він.

— Ну… — Денис кашлянув. — Я ж зв'язківець. Я три роки слухав, як по таких раціях говорять. Я Задорожного чув у Рівному, у підземеллі, і по телефону, коли він Миронові дзвонив. Голос у нього такий, м'який, з паузами, ніби він кожне слово з вітрини дістає. Я можу так.

— Денисе.

— Пане капітане, я можу. Я колись комбрига так зобразив по рації, що в нас пів батальйону стрункішало.

Адам мовчав. Так мовчать командири, які знають, що пошкодують, і вже прикидають, наскільки.

— Тридцять секунд, — сказав він. — Не більше. І тільки пост біля форту.

Я чув, як Денис видихнув. А потім заговорив інший голос. Не Денисів. М'який, вкрадливий, з паузами, як у людини, що звикла купувати дорогі речі й не питати ціни.

— Пост три. Задорожний. Негайно спустіться до екскаватора. Усі троє. Водій застряг. Допоможіть витягти. Повторюю. Усі троє. Негайно.

Тиша в рації. Потім тріск. Потім чужий, розгублений голос:

— Віталію Борисовичу? А пост як же?

— Пост почекає, — сказав Денис чужим голосом. — Екскаватор не почекає. Виконуйте.

— Прийнято.

Рація замовкла. Через хвилину Адам сказав:

— Три теплі плями біля форту рушили вниз. До екскаватора. — Він видихнув. — Денисе.

— Я, пане капітане.

— Нікому ніколи цього не розказуй. Бо мені соромно, що я сміявся.

— Ви сміялися?

— Беззвучно, — сказав Адам. — Сам із собою. На мосту. Як ідіот.

* * *

Корінь виявився за десять хвилин.

Товстий, завтовшки з мою руку, він ішов просто під каменем, від стовбура груші вглиб, і обвивав нижній край каменя так, як рука обіймає дитину. Ярік натрапив на нього лопатою, зупинився й вилаявся впівголоса, з обухівським колоритом, якого я відтворювати не буду.

— Обійти не можна, — сказав він. — Він іде якраз під центр. Камінь на ньому лежить, як на подушці. Його треба різати.

— Ні, — сказала Таміла.

— Пані реставраторко, — сказав Ярік терпляче. — Я розумію. Я поважаю. Але тут або корінь, або нічого. Він тримає камінь. Поки він тримає, камінь не вийде.

Таміла підповзла до тунелю. Посвітила червоним ліхтариком. Дивилася на корінь, як на рентгенівський знімок. Обмацала його пальцями в рукавичках.

— Він не тримає камінь, — сказала вона. — Він тримає те, що під каменем.

У навушнику щось клацнуло, і заговорила Сова. Не з ноутбука в пікапі. Напряму, по телефону, на який її переключив Денис.

— Мироне. Слухай. Тут щось сталося.

— Що?

— Третя ніч. Голос. — Сова говорила швидко, як синхроністка, що встигає за будь-ким. — Ми говорили з десятої. Галина Степанівна, твоя мама, Саня, Катя, Леонтина, я. Сірість ішла вгору, до плечей. А пів хвилини тому він розтулив губи. Сам. За три ночі такого не було жодного разу.

— Що сказав?

Сова набрала повітря.