Розділ 33. Ярік

                                                        Сміливість — це опір страхові, оволодіння ним, а не його відсутність.

                                                                                                                                                  — Марк Твен

Ярік приїхав о другій дня на пікапі, який колись був білим.

Тепер пікап мав колір будівельного майданчика після дощу: сіро-бурий, з рудими підтьоками від глини на дверцятах і з цементним пилом, що в'ївся в кожну щілину так, як в'їдається в руки муляра. У кузові, під брезентом, щось брязкало. На лобовому склі, з боку пасажира, тріщина у формі блискавки. На задньому бампері наліпка: «Не дзвони — працюю».

Пікап в'їхав на подвір'я бабиної п'ятиповерхівки, зупинився, і з нього виліз чоловік років тридцяти п'яти, невисокий, кремезний, у робочій куртці з написом «БудМайстер Обухів», у шапці-бінні й у черевиках, на яких, мабуть, засохла глина з усіх будівельних майданчиків Київщини. Обличчя засмагле, обвітрене, з дрібною сіткою зморщок біля очей, як у людей, що багато дивляться на сонце й мало сплять. Він подивився на Адама, що вийшов йому назустріч, і широко усміхнувся. Двох зубів зліва бракувало.

— Пане капітане!

— Ярику, — сказав Адам. — Скільки разів…

— Та знаю, знаю. Демобілізувались. Ви тепер комп'ютери продаєте, а я хати ставлю. — Ярік обійняв його так, що в Адама з'їхали окуляри. — Але для мене ви все одно пан капітан. Бо якби не ви, я б зараз ставив хати на тому світі. А там, кажуть, фундамент поганий.

Потім він побачив Дениса й обійняв і його. Потім побачив мене.

— А ти, значить, той, з перснем, — сказав він, оглядаючи мене з голови до ніг, як оглядають ділянку під забудову. — Денис казав. Худий. Але жилавий. Лопату в руках тримав?

— На дачі в діда.

— Значить, тримав. — Ярік кивнув. — На дачі в діда — це база.

Баба Ніна визирнула з вікна четвертого поверху.

— А це ще хто? — гукнула вона.

— Ярослав, пані! — гукнув Ярік угору. — Можна просто Ярік!

— Чий будеш?

— Обухівський!

Баба Ніна завмерла. Потім висунулась з вікна майже до пояса.

— З Обухова? А з якого кутка?

— З Таценок! Біля ставка!

— Біля ставка! — Баба Ніна сплеснула руками. — То ти, мабуть, Галини Петрук онук? У неї ще корова була руда, що через тин стрибала?

Ярік роззявив рота.

— Бабця моя! Галя! І корова була! Звідки ви…

— Я з Таценок! — гукнула баба Ніна. — Я з твоєю бабою в одну школу ходила! Ану заходь! Заходь негайно! Пиріжки! Ти ж голодний, по тобі видно!

Ярік обернувся до Адама.

— Пане капітане. Це ж бабина однокласниця.

— Іди, — сказав Адам. — Двадцять хвилин. Потім брифінг.

Ярік пішов. Двадцять хвилин розтяглися на годину. З вікна четвертого поверху долинали вигуки «А пам'ятаєш…», «А той, що з Гребенями…» і «Та ти що! Помер? Ой, царство небесне», а потім Ярік вийшов, червоний, ситий, з пакетом пиріжків, який баба Ніна запхала йому «на ніч, бо робота важка».

— Пане капітане, — сказав він урочисто. — Тепер я точно мушу вас усіх вивезти живими.

* * *

Брифінг Адам провів у кузові Ярікового пікапа, розклавши на брезенті мапу 1983 року з олівцевим хрестиком Ярини Шульги.

Він говорив коротко, без емоцій. Так, мабуть, говорив на позиціях, коли від кожного слова залежало, хто повернеться.

— Противник. Два дрони з тепловізорами, ротація кожні сорок хвилин. Під час ротації одна хвилина сорок секунд, коли над вершиною не висить жоден. Це наше вікно. Пост біля підніжжя з боку залізниці: двоє. Пост біля форту: троє. Машина на ґрунтовці з боку Наддніпрянського. І тепер ще екскаватор на тралі. Почне підніматися, найімовірніше, після опівночі. До груші йому сорок хвилин по ґрунтовці, якщо водій знає дорогу. Якщо не знає — година.

Він провів пальцем по мапі.

— Ми заходимо з протилежного боку. Від Видубичів. Через ботанічний сад. Там є стара протипожежна просіка, вона веде вгору, до самого форту. На мапі вісімдесят третього її видно. На сучасних картах — ні. Її ніхто не охороняє, бо по ній неможливо проїхати машиною.

— Можливо, — сказав Ярік.

— Неможливо, Ярику. Там ухил двадцять градусів, коріння і яр.

— Пане капітане, — сказав Ярік лагідно, — ви мені це саме казали на Донеччині. І я проїхав. Там вовки срати боялися, а я проїхав.

Денис пирхнув. Адам глянув на Яріка, як на калькулятор, що видав правильну відповідь неправильним способом.

— Добре, — сказав він. — Можливо. Тоді так. Ярік веде машину без фар, по просіці, у вікно між дронами. Нагорі ставить машину в ярок під деревами, накриває маскувальною сіткою. Далі пішки. Мирон, Таміла, Ярік — на галявину, до груші. Інструмент: лопати, лом, домкрат, мотузки, ручна пилка, але пилку не використовувати. — Він подивився на Тамілу. — Пані реставраторка пояснила: коріння не різати.

— Коріння не різати, — підтвердила Таміла.

— Денис — у машині, на зв'язку. Я — на мосту, з біноклем і детектором. Бачу дрони, бачу пости, бачу екскаватор. Кажу, коли лягати, коли рухатися, коли тікати.

— А тепловізори? — спитав я. — Вони ж нас побачать. Нас трьох, теплих, біля груші.

Адам дістав із сумки пакунок. Розгорнув. Срібляста плівка, тонка, як фольга від шоколадки, складена в квадрат.

— Термоковдри, — сказав він. — Рятувальні. З аптечки. Відбивають тепло. Не повністю, але тепловізор бачить не людину, а розмиту холодну пляму. Як камінь. Як пень. — Він роздав нам по одній. — Накриваєтесь і працюєте під ними. Буде жарко, буде шелестіти, буде незручно. Але живими.

Таміла взяла свою термоковдру, розгорнула, подивилася крізь неї на світло.

— Я сім років реставрую пергаменти під лампою з контрольованою температурою, — сказала вона. — А тепер копатиму під фольгою на Лисій горі.

— Сова лишається в особняку, — продовжив Адам. — З пані Бачинською, з паном Мазуром і з ноутбуком. Третя ніч. Мирон казав, третя ніч забирає голос. Хай хтось тримає мотузку.