Розділ 32. Мотузка

                                     Ніхто не мертвий по-справжньому, поки не стихнуть брижі, які він лишив у світі.

                                                                                                        — Террі Пратчетт, «Мрець на підхваті»

Віталій Борисович Задорожний ставив на стіл чотири тарілки.

Він робив це щоранку двадцять років, відтоді як не стало мами. Відчиняв шафу, діставав тарілки з синьою облямівкою, з маминого сервізу, і ставив на кухонний стіл у своїй квартирі на Липках. Одну собі. Одну мамі, хоча мама померла двадцять років тому. Одну батькові, хоча батько помер ще раніше. І четверту.

Четверту він ставив навпроти себе. Біля вікна. Там, де влітку на підвіконні стояли мамині фіалки.

Він не знав, для кого четверта тарілка.

У сімдесят дев'ятому, коли йому було двадцять, він прокинувся одного ранку й побачив, що мама ставить на стіл чотири тарілки. А потім зупиняється з четвертою в руці. І дивиться на неї розгублено, як на ключ, від якого загубили двері. І ставить назад у шафу. А потім знову дістає. І плаче. Не знаючи чому.

Мама ставила чотири тарілки до самої смерті. Віталій ставив після неї.

У сімейному альбомі, на останній сторінці, була фотографія з Ворзеля, з літа сімдесят восьмого. Тато, мама, він сам, дев'ятнадцятирічний, рудий, з першою борідкою, у тільнику. Стоять біля дачного паркану, усміхаються. А між ним і мамою, на рівні маминого плеча, на фотографії біліла пляма. Невелика. Розмита. Ніби в цьому місці фотограф передержав кадр. Тато казав: брак плівки. Мама нічого не казала. Мама тримала цю фотографію під подушкою.

Віталій дізнався, що означає пляма, у вісімдесят першому. Коли до нього, тоді студента КПІ, прийшов чоловік у темному пальті, огрядний, з добрими очима й перснем на пальці, і сказав: «Мене звати Орест Бачинський. Я знаю, чому ваша мати ставить чотири тарілки. Хочете дізнатися більше?»

Він хотів.

Орест показав йому Книгу. І в Книзі, у київському розділі, за сімдесят дев'ятий рік, він знайшов рядок, на місці якого стояла сіра пляма. Така сама, як на фотографії. Під плямою стояли тільки дата й позначка: «Носій. Перстень родовий. Відвідано Nemo. Запрошено. Втрачено: ім'я — одне».

Його брат. Чи сестра. Він не знав навіть цього. Хтось, хто носив родовий перстень, хто жив у їхній квартирі, хто їв із четвертої тарілки, хто стояв між ним і мамою на дачі у Ворзелі, хто відчинив двері мерцю з обличчям покійного діда. І зник. Разом з іменем. Разом з усім.

Віталій вступив до Ордену того ж року.

Він ніколи нікому не казав, чому. Ні Орестові, ні Леонтині, ні тим шістьом, що вчора пішли за ним із зали. Вони думали, що він хоче влади. Що він хоче сісти на чолі стола. Що він хоче приручити Nemo, щоб стирати імена ворогів.

Він хотів одного: щоб жодна мати більше не ставила на стіл тарілку для дитини, якої не пам'ятає.

Для цього треба було тримати Nemo на ланцюгу. Прив'язаного до крісла. Слухняного. А для цього потрібен був аркуш. А для аркуша — гора, груша і хлопець, якому показали, де копати.

Ціна його не цікавила. Ціна завжди хтось інший. Голодний упир. Бібліотекарка, яку треба переселити. Стара жінка з парасолькою, яку треба стерти зі схеми. Хлопець із селянським перснем, якого треба посадити в крісло.

Сорок сім років. Чотири тарілки.

Віталій Борисович відсунув штору й подивився у вікно, на вечірні Липки. Потім подзвонив.

— Екскаватор, — сказав він. — Завтра вночі. Так, на гору. Так, з тралом. Мені однаково, що скажуть люди. Скажіть, що прокладаєте кабель. Так, біля груші. Під грушею.

Він поклав телефон. Подивився на четверту тарілку з синьою облямівкою.

— Скоро, — сказав він тарілці. — Скоро.

* * *

Ідея з мотузкою виявилася Таміліною.

— Леонтина каже, потрібен не один голос, а багато, — сказала вона, ставлячи ноутбук на дубовий стіл, просто перед тринадцятим кріслом. — То зберемо багато. У нас є відеозв'язок. Двадцять перше століття, Мироне. Навіть упирів можна пам'ятати по зуму.

Вона розклала на столі зарядки, павербанк, Денисів роутер, який Денис приніс із буса, бо «тут вай-фай від тих масонів, я йому не довіряю». О десятій вечора, коли за вікнами особняка стемніло, а сірість на Лавріні почала повзти від зап'ясть угору, екран ноутбука розділився на віконця.

У першому з'явився Саня. Борода, окуляри, гулька, на фоні шафки в заводській роздягальні.

— Брат. А він мене чує?

— Не знаю, — сказав я. — Говори.

Саня подивився в камеру. На Лавріна, що сидів у кам'яному кріслі на тлі дубових панелей, сірий, з двома воронами на спинці. Саня мовчав, що з ним трапляється рідше, ніж сонячне затемнення. Потім кашлянув.

— Лавріне, — сказав він. — Це Саня. Ми бачились у Рівному. Ви мене не дуже любили, бо я голосний. Але в маминій хрущовці на Відінській, коли всі сміялися з моєї колонки, ви один спитали, що це грає. І дослухали до кінця. Я тоді не подякував. — Він поправив окуляри, хоча вони сиділи рівно. — Дякую. І ще. Ви єдиний, хто зрозумів, що Darkthrone — це музика, а не шум. Ви тоді сказали: «Холодно. Чесно. Як Норвегія взимку». Я запам'ятав.

У другому віконці з'явилися мама й Катя. Мама в халаті, з чашкою чаю, Катя з ноутбуком на колінах.

— Лавріне… як вас по батькові? — спитала мама.

— Данилович, — сказав я.

— Лавріне Даниловичу, — сказала мама. — Ви в мене на кухні тримали деруна виделкою, як чужу дитину на хрестинах. А потім поклали назад. Я тоді образилась. А тепер думаю: ви ж не могли. А не відмовились. Поклали ввічливо, щоб я не бачила. — Мама витерла очі. — Повертайтеся. Я вам бурякового соку наварю. Ніна Петрівна дала рецепт.