Розділ 31. Висота

                                                                                                              План — ніщо, планування — все.

                                                                                                                                   — Дуайт Ейзенхауер

Задорожний пішов не сам.

Він вийшов із зали неквапом, не озираючись, і за ним, один за одним, підвелися ще шестеро. Огрядний чоловік в окулярах. Двоє братів, однакових настільки, що їх, мабуть, і мати розрізняла за перснями, а персні в них теж були однакові. Жінка з хижим обличчям і перснем на великому пальці. Ще двоє, яких я не запам'ятав, бо вони весь вечір мовчали й дивилися в стіл. Вони йшли за ним, як іде хвіст за кометою, і ніхто з них не подивився на Леонтину.

На порозі Задорожний зупинився.

— Леонтино Орестівно, — сказав він, не обертаючись. — Цей дім належить Київському відділу. Я дозволяю вам переночувати тут. Як колезі. Як старшій. Але до світанку. — Він трохи повернув голову. — І ще. Ви тримаєте за руку свого Мазура, бо без нього знову забудете, як вас звати. А я тримаю за руку шістьох. Подумайте, чия рука сильніша.

Двері за ним зачинилися. Звичайно. Без жодних замків.

У залі лишилися п'ятеро з перснями. Жінка з тугим сивим вузлом, що першою подивилася на Задорожного, як на злодія. Нервовий молодий чоловік, який тепер, після того як Задорожний пішов, сидів уже не нервово, а просто втомлено. Старий у вишиваній сорочці під піджаком, з вусами, як у запорожця з картини Рєпіна. І двоє жінок середнього віку, що весь вечір трималися разом і тепер підійшли до Леонтини й мовчки стали по обидва боки від неї.

Жінка з сивим вузлом підійшла до мене.

— Стефанія Дмитрук, — сказала вона й простягнула руку. Перстень на її пальці, мідний, із зеленим каменем, холодно блиснув. — Одеський відділ. Ви сьогодні зробили те, чого ми не змогли зробити за тридцять дев'ять років.

— Що саме?

— Сказали йому «ні», — сказала Стефанія. — Уголос. При столі.

* * *

Ми лишилися в особняку до ранку. Таміла заснула на канапі біля каміна, загорнута в пальто Дениса. Сова сиділа біля вікна з телефоном і пошепки, щоб нікого не будити, розповідала Сані у Вроцлаві, що сталося. Денис ходив по особняку з ліхтариком і перевіряв кожні двері, кожне вікно й кожен замок, бурмочучи про «кримінальну безвідповідальність» і про те, що за такий монтаж електроніки він би монтажникам руки повідривав.

Я сидів біля тринадцятого крісла.

Лаврін сірів поступово. Наче хтось малював його олівцем, а потім гумкою стирав колір, шар за шаром, обережно, щоб не порвати папір. Пальці на кам'яних підлокітниках уже стали кольору попелу. Рукави пальта. Комір. Обличчя ще трималося, бліде, як завжди, але біля скронь, біля сивих пасом, сірість уже підбиралася до шкіри.

Очі заплющені. Груди не ворушились. Але й мертвим він не здавався. Від нього йшло слабке тепло. Не людське. Інше. Як від каменя, що цілий день пролежав на сонці.

Гугін і Мунін сиділи на спинці крісла й не спали. Коли я наближався, вони стежили за мною не загрозливо, а уважно, як вартові за зміною.

— Можна його торкнутися? — спитав я.

— Не раджу.

Леонтина стояла за моєю спиною. Я не чув, як вона підійшла. Вона вже не тримала Гену за руку. Гена спав на стільці біля дверей, звісивши голову на груди, і уві сні ворушив губами. Мабуть, і досі повторював її ім'я.

— Крісло чіпляється до всіх, хто його торкається, — сказала Леонтина. — Не так міцно, як до того, хто сів. Але чіпляється. Ви вийдете звідси з сірою рукою.

Я прибрав руку.

— Що з ним буде?

Леонтина сіла на сусідній стілець, пряма, як на засіданні. Поставила парасольку між колінами.

— Ви, мабуть, хочете знати, скільки в нас часу.

— Хочу.

— Сім ночей, — сказала вона. — Якби двері лишилися зачиненими до світанку, усе скінчилося б цієї ночі. Але двері відчинили, і тепер крісло бере повільніше. Кожна ніч — одна частина. Колір, тепло, голос, пам'ять, обличчя, тінь, ім'я. На сьому ніч він стане тим, ким був лицар із Акри сімсот років. Ніким. І крісло буде задоволене.

— А лицар?

— Лицар піде, — сказала Леонтина. — Туди, де його чекають. Бо його місце займе інший. — Вона подивилася на Лавріна. — Він знав це, коли сідав. Він двісті років служив наживкою. Він знає, як працюють пастки.

Я мовчав. Дрова в каміні тріщали. Сова біля вікна сказала комусь у телефон «Олександре, тихіше, всі сплять».

— Як його витягнути?

Леонтина не відповідала. Я встиг порахувати тріск поліна в каміні: сім разів.

— Тринадцяте місце з'явилося не відразу, — сказала вона. — Сімсот років тому стіл мав дванадцять крісел. Як дванадцять апостолів. А потім, у шістнадцятому столітті, у Києві, сталося щось, про що Книга мовчить. Бо аркуш вирвали. І після цього в усіх відділах з'явилося тринадцяте крісло. Порожнє. Для Nemo. — Вона повернулася до мене. — Мій дід вважав, що аркуш і є договором. Тим, що прив'язав Nemo до тринадцятого місця. Хто тримає аркуш, той тримає крісло. Хто знищить аркуш…

— Той звільнить крісло.

— Або знищить усіх, хто в ньому коли-небудь сидів, — сказала Леонтина. — Мій дід не знав напевно. Ніхто не знає. — Вона встала. — Але Віталій знає, де шукати. Він стежить за Лисою горою тридцять дев'ять років. І тепер, коли в кріслі сидить упир, який знає ім'я лицаря… Віталій захоче мати аркуш. Бо з аркушем він матиме свого Nemo. Слухняного. Прив'язаного. Того, хто стирає імена на замовлення.

Вона пішла до вікна, до Сови. Я лишився сидіти біля крісла.

— Лавріне, — сказав я впівголоса. — Ви мене чуєте?

Мунін на спинці крісла розкрив дзьоб і клацнув. Раз.

Я вирішив вважати це за «так».

І почав говорити.

Я не знав, чи це допоможе. Але лицаря під Рівним я повернув так: не ім'ям, а пам'яттю. Леонтину вчора — так само. Тож я сидів біля тринадцятого крісла й розповідав Лаврінові про нього самого. Пошепки, щоб не розбудити Тамілу. Ніколи ще я не читав людині лекцію про неї саму так, щоб вона не могла заперечити.