Розділ 30. Тринадцяте крісло

                                                                                                          Двері до щастя відчиняються назовні.

                                                                                                                                        — Сьорен К'єркегор

Підсклянник я купив о десятій ранку на центральному вокзалі, у кіоску між магнітиками з каштанами й футболками «Київ — моя любов». Металевий, різьблений, з рельєфним Андріївським узвозом на боці. Продавчиня, жінка з фіолетовим волоссям, загорнула його в газету й спитала:

— Подарунок?

— Зброя, — сказав я.

Вона глянула на подряпину на моїй щоці, на перстень і загорнула підсклянник ще в один шар газети.

О пів на одинадцяту я подзвонив Тарасові.

На його острові була пів на четверту дня, і він сидів у кав'ярні з ноутбуком, на тлі вітрини, за якою йшов тропічний дощ, густий, як суп.

— Мироне! Двічі за тиждень! Що, стартап росте?

— Тарасе, мені потрібен голос у навушнику. Сьогодні ввечері. О дев'ятій за Києвом.

— О другій ночі за моїм, — сказав Тарас без тіні невдоволення. — Нормально. Я все одно не сплю, у мене реліз. Що за завдання?

Я розповів. Не все. Про особняк на Липках. Про двері, які мають замкнути до світанку. Про диск від «Кіосери», з якого Лекс витягнув не лише фото й схему стола, а й файл з налаштуваннями системи безпеки, бо, як з'ясувалося, «Чистий аркуш» друкував на тій самій «Кіосері» інструкції для монтажників, що ставили в особняку електронні замки.

— Пароль адміністратора там є? — спитав Тарас.

— Лекс каже, «Admin1234».

Тарас мовчав секунд десять, що для людини, яка бере погодинну оплату, ціла вічність. Потім зняв окуляри, протер їх серветкою й знову надів.

— Мироне. Хто ці люди?

— Дуже старий орден. Дуже багатий. Дуже небезпечний.

— І в них «Admin1234».

— Так.

— Я їх уже не боюся, — сказав Тарас. — Скидай файл. І дай мені номер того хлопця, Лекса. Хочу подивитися, хто це в Рівному такий талановитий росте.

* * *

Денис приїхав о п'ятій вечора на Видубичі, під бабин під'їзд, і його бус, побачивши, мабуть, київські ціни на паркування, заглух сам, ще не доїхавши до бордюру.

Гена вийшов першим. Блідий, неголений, у тому самому светрі, що й у Рівному. Потім обійшов бус, відчинив бічні двері й подав руку.

Леонтина Орестівна вийшла з буса, як виходять із карети. Рівно. Неквапливо. Пальто застібнуте на всі ґудзики, парасолька-тростина в руці, сиве волосся в бездоганному вузлі. Вона подивилася на п'ятиповерхівку, на голі тополі, на бабу Ніну у вікні четвертого поверху. Порожніми очима.

— Пані Леонтино, — сказав Гена. — Ми в Києві. Сьогодні стіл.

Леонтина повернула до нього голову.

— Стіл, — повторила вона.

І в її очах після тижня порожнечі щось ворухнулося. Як риба під кригою.

* * *

Липки ввечері нагадують стару даму, яка вдає, що не помічає, як змінилося місто. Тихі вулиці круто збігають униз, до Хрещатика, і вгору, до Маріїнського парку. Особняки з еркерами й ліпниною стоять поруч із посольствами, міністерствами й новими житловими комплексами з панорамними вікнами. Ліхтарі тут світять м'якше, ніж деінде в Києві, ніби й вони знають, що в цьому районі краще не привертати уваги. Біля кожного другого будинку стоїть охорона, і ніхто не питає, кого саме вона охороняє.

Особняк на Шовковичній ховався за кованою брамою, на стовпах якої сиділи два кам'яні леви з облупленими носами. Старий, на три поверхи, з еркером і башточкою, з тих, що будували київські цукрові магнати перед Першою світовою, коли гроші ще пахли буряком і шампанським. Вікна темні. Тільки на другому поверсі, за важкими шторами, жовтіла смужка світла, вузька, як шпарина під дверима кабінету, де вирішують твою долю.

Біля брами стояли двоє у темних пальтах. Люди. Перстень мовчав. Але один із них, побачивши Лавріна, поклав руку на кишеню, і з кишені потягнуло сріблом. Для мене цей запах тепер був таким самим виразним, як для інших запах бензину.

— Пане Торський, — сказав той, що не тримав руку на кишені. — Вас чекають. Решту… — Він подивився на Тамілу, на Сову, на Дениса, на Гену з Леонтиною під руку. — Решту не запрошували.

— Решта зі мною, — сказав я.

— Правила…

— Статут Ордену, стаття сорок друга, — сказав Гена, як читають напам'ять. — «Голова Ордену має право привести на стіл будь-кого, кого вважає за потрібне». — Він подивився на Леонтину. — Вона голова.

Охоронці перезирнулися. Той, що з рукою на кишені, дістав телефон, щось сказав упівголоса. Послухав. Кивнув.

Брама відчинилася.

— Мироне, — сказав Тарас у моєму вусі. Я мало не підскочив: забув, що вставив навушник. — Я в їхній мережі. У них тут камери, датчики руху й шістнадцять електромагнітних замків. Усі зав'язані на один сервер. Сервер стоїть у підвалі. Пароль справді «Admin1234». Я плачу.

— Не плач, — сказав я, не розтуляючи губ, як черевомовець-початківець.

— Що? — перепитала Таміла.

— Нічого. Тарас.

— Привіт Тамілі, — сказав Тарас. — Вона ж там? Ти мені про неї розповідав ще в Дніпрі, коли напився на корпоративі. Ти казав…

— Тарасе.

— Мовчу.

* * *

Зала на другому поверсі займала майже весь поверх. Дубові панелі на стінах, темні, з різьбленням. Камін, у якому горіли справжні дрова. Люстра без лампочок, зі свічками. І посеред зали стіл. Довгий, дубовий, на тринадцять крісел, з високими спинками, як у схемі.

Довкола стола стояли люди. Одинадцятеро з перснями. Я впізнав деяких із підземелля під Рівним: жінку з сивим волоссям, стягнутим у тугий вузол, огрядного чоловіка в окулярах, молодого, років тридцяти, з нервовим обличчям. Вони дивилися на нас, на Лавріна, а найдовше — на Леонтину.

А на чолі стола, у кріслі з найвищою спинкою, сидів Задорожний.

— Пане Мироне, — сказав він, підводячись. Усміхнувся. — Ви прийшли. І привели… — Він подивився на Леонтину, і на мить усмішка в нього застигла. — Привели гостей. Шкода, пані Бачинська не в тому стані, щоб оцінити честь.