Розділ 29. Перед столом

                                                                     Як хто покличе тебе на весілля, не сідай на першому місці.

                                                                                                                     — Євангеліє від Луки, 14:8

Таміла приїхала першим поїздом, о восьмій ранку, з коробкою з безкислотного картону під пахвою й з таким обличчям, ніби везла орган для пересадки.

Я зустрів її на центральному вокзалі. Вона обійняла мене однією рукою, бо другою тримала коробку, і одразу спитала:

— Де вони?

— У хостелі. На газеті. Під подушкою.

— Під подушкою, — повторила Таміла таким тоном, ніби їй повідомили, що її дитину лишили в машині на сонці. — Мироне, я тебе люблю. Але якщо на тих аркушах з'явиться хоч одна нова пляма, я тебе вб'ю. Акуратно. Скальпелем. Я вмію.

— Я знаю.

— Ні, ти не знаєш. — Вона взяла мене під руку й потягнула до виходу. — Ти навіть не уявляєш, що таке чотириста п'ятдесят років. Чорнило на дубових горішках. Папір на ганчір'яній основі. Його робили з лляних сорочок, Мироне. Хтось носив ту сорочку. Хтось у ній орав, молився, кохався. А потім вона стала папером, і чернець написав на ній те, що бачив. А ти поклав це під подушку в хостелі на Деміївці.

— На газету.

— Яку газету?

— «Вечірній Київ». Безкоштовна.

Таміла заплющила очі й щось прошепотіла. Здається, молитву. Можливо, прокляття.

* * *

Вона розклала аркуші на столі в кімнаті хостелу, підстеливши чистий аркуш ватману, який купила по дорозі в канцтоварах. Натягла рукавички. Ввімкнула ліхтарик на лобі. І завмерла.

Я сидів на сусідньому ліжку й дивився, як вона читає. Таміла читала старі документи так, як інші люди слухають музику: усім тілом. Губи ворушились. Брови то зсувалися, то розходилися. Пальці в рукавичках ширяли над папером, не торкаючись, як руки піаніста над клавішами, перш ніж натиснути.

— Твій скоропис, — сказала вона, — на рівні третього курсу.

— Я й навчався на третьому курсі, коли це вчили.

— Ти пропустив рядок. — Вона показала пінцетом на розмиту пляму внизу третього аркуша, там, де чорнило колись розмила вода. — Ось тут. Під плямою. Ти його не прочитав, бо подумав, що там нічого немає.

— Там справді нічого немає.

— Там є все, — сказала Таміла. — Просто треба знати, як дивитися.

Вона дістала з коробки маленький ультрафіолетовий ліхтарик, вимкнула світло в кімнаті, і під фіолетовим промінням на розмитій плямі проступили літери. Бліді, напівстерті, як сліди на піску, що їх майже змила хвиля.

Таміла читала по слову, і я записував за нею в телефон:

«…а по літах казали старі люди, що аркуш той, де писано кров'ю, з книги вирвано й під камінь покладено, а над каменем грушу посаджено, щоб коріння держало, доки не прийде той, хто…»

— Хто? — спитав я.

— Далі немає. — Таміла вимкнула ультрафіолет. — Далі пляма до самого краю. Сльоза або вода. Чернець плакав, коли це писав. Або на аркуш капало з даху. Я не знаю.

Ми сиділи в темряві хостелу. За вікном гуркотів поїзд на мосту.

— Аркуш під каменем, — сказав я. — Київський. Той, що вирвали з Книги. Той, що Лаврін шукав у сімдесят другому. Той, через який фірма називається «Чистий аркуш».

— І ти на ньому сидів, — сказала Таміла.

* * *

До приїзду Сови лишалося дві години, і Таміла сказала, що хоче побачити місце, де писали ці аркуші.

Ми поїхали метро до «Арсенальної», щоб звідти пройтися пішки. Київське метро в п'ятницю зранку жило своїм особливим життям: студенти з ноутбуками на колінах, бабусі з візками, військові з рюкзаками, що дрімали, похитуючись у такт вагону, і хлопчик років семи, який голосно розповідав мамі, що «Арсенальна» найглибша станція у світі, а мама втомлено казала, що вже ні, що тепер глибша в Китаї. Хлопчик не погоджувався. Китай для нього був аргументом несерйозним. Я в його віці теж не погодився б.

Ми вийшли нагору й пішли повз Лавру, униз, до схилів над Дніпром. Звідти річка відкривається вся одразу: широка, сіра, неспокійна, з білими баранцями від вітру, з мостами, що перекинулися на лівий берег, і з багатоповерхівками там, далеко, у сизому серпанку. Позаду, у голих деревах, сяяли бані Лаври. Над нами, на своєму пагорбі, стояла велетенська жінка з мечем і щитом. Щит тепер ніс тризуб. Таміла дивилась на неї, задерши голову, поки не почала падати шапка, якої в неї не було.

— Я востаннє була в Києві на першому курсі, — сказала вона. — Нас возили в архів. Я тоді думала, що це найкраще місто на світі.

— А тепер?

— А тепер я знаю, що під ним є підземелля, — сказала Таміла. — Під кожним старим містом є підземелля. Це псує романтику.

Видубицький монастир стояв над Дніпром, біля самого підніжжя схилу, у ботанічному саду, серед голого бузку й старих каштанів. Білі стіни, зелені бані, дзвіниця. Михайлівська церква, найстаріша, з одинадцятого століття, присадкувата, ніби вросла в землю за тисячу років. Монастирське подвір'я майже порожнє: черниця з мітлою, двоє туристів із фотоапаратом, рудий кіт на сходах.

Таміла підійшла до стіни Михайлівської церкви й поклала на неї долоню. Без рукавички. Просто долоню на холодну побілену цеглу.

— Тут, — сказала вона. — Десь тут він сидів. Старий, і бачив уже погано: рядки в нього повзуть униз. І писав. Шістдесят два роки по тому. Бо не міг більше носити це в собі.

Я став поруч. Від стіни тягло холодом і чимось ще, давнім, як запах ладану, що в'ївся в камінь за тисячу років.

— Він не записав імені, — сказав я.

— Він записав груші, — сказала Таміла. — І Київ. І те, що не знав, чи збрехав той, з перснем. — Вона прибрала руку. — Мироне. Він писав чесно. Найчесніший документ, який я тримала в руках. Він не знав, хто правий. І не вдавав, що знає.

Рудий кіт зі сходів подивився на нас, потягнувся й пішов кудись за церкву, у бік схилу. У бік Лисої гори.