Розділ 28. Баба Ніна

                                                                     Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом.

                                                                                                                       — Книга Екклезіястова, 3:1

Автобус Рівне — Київ виїхав о дев'ятій ранку, і вже на виїзді з міста, біля заправки, мені подзвонили з Філіппін.

— Мироне! — На екрані з'явилося засмагле обличчя, сонячні окуляри на лобі, пальма за спиною й море такого кольору, якого в природі не буває, тільки на заставках комп'ютера. — Живий? Ти мені місяць не відповідаєш. Я вже думав, тебе з'їли.

— Майже, — сказав я.

У моєму телефоні він записаний як «Тарас Манільський». Сім років тому, коли я приїхав до Дніпра з однією спортивною сумкою, ноутбуком і надією, яку соромився назвати навіть собі, Тарас писав сайт для «Дрібниці». Він глянув на мене, на мою сумку, на мій диплом історика-філолога, і сказав власникові: «Беріть його на контент. Він уміє складати слова в правильному порядку. Це рідкість». Мене взяли.

Потім він поїхав. Ще до великої війни. Польща, потім Нідерланди, потім Португалія, а тепер острів, назву якого я досі не можу вимовити без помилки. Сеньйор-розробник, віддалена робота, американська компанія, зарплата, про яку не говорять уголос, щоб не засмучувати співрозмовника.

— Ти де? — спитав Тарас, примружившись у камеру. — Це що, автобус?

— Рівне — Київ.

— Боже, — сказав Тарас з ностальгією, від якої в мене защеміло. — Автобус Рівне — Київ. Запах дизеля. Бабуся з курочкою в фользі. Водій, який слухає шансон на повну. Я плачу.

Бабуся з курочкою сиділа через прохід. Водій слухав шансон. Я повернув камеру, і Тарас засміявся так, що з пальми над ним злетів якийсь яскравий птах.

— Слухай, — сказав він, коли відсміявся. — Ти щось не той. Я тебе сім років знаю. У тебе обличчя, як тоді, коли «Дрібниця» вирішила не платити тобі премію за Чорну п'ятницю. Що сталося?

Скільки йому можна розповісти? Тарас вірив у код, у баги, у дедлайни й у те, що будь-яку проблему можна розв'язати, якщо правильно сформулювати технічне завдання. Про перстень, упирів і чортів у кур'єрських куртках технічне завдання не напишеш.

— Історія на три серії, — сказав я. — Скажімо так: у мене з'явилась робота. Неофіційна. Багато поїздок. А грошей немає.

— Скільки треба?

— Тарасе…

— Скільки треба, Мироне? — повторив він терпляче, як повторюють джуніору, що вже втретє питає, де лежить документація.

Я назвав суму. Невелику. На дорогу, на хостел, на те, щоб не просити в мами.

Тарас кивнув і щось натиснув на телефоні.

Через десять секунд мій телефон дзенькнув. Банк. Сума втричі більша, ніж я назвав.

— Тарасе, я не просив стільки.

— А я не питав, скільки ти просив. Я питав, скільки треба. — Він опустив окуляри на ніс. — Ти завжди називаєш суму, на яку можна вижити. А треба, щоб на ту, з якою можна жити. Вважай це інвестицією в стартап.

— У який стартап?

— Не знаю. — Тарас знизав плечима. — Але в тебе обличчя людини, яка займається чимось важливим. Я такі обличчя бачив у засновників. У тих, у кого потім виходило. У тих, у кого не виходило, обличчя було точнісінько таке саме, але про це не будемо. — І ще, Мироне. Пораду хочеш?

— Хочу.

— Ніколи не сідай за стіл, де розсадку робили без тебе, — сказав Тарас. — Це я тобі як людина, яка відсиділа сорок три корпоративи.

Я дивився на нього й мовчав. Він не знав. Не міг знати. Просто так збіглося. Я давно помітив, що Всесвіт, коли хоче тебе попередити, користується найнесподіванішими кур'єрами: циганкою на вокзалі, п'яним сусідом, програмістом на Філіппінах.

— Дякую, Тарасе.

— Будь ласка. Подзвони, як доїдеш. І передай привіт Києву. Скажи йому, що я за ним скучаю. — Він озирнувся на море. — Хоча тут непогано. Тільки вологість жахлива. Уявляєш, у мене шкарпетки за ніч не висихають.

— Жахливо, — погодився я, дивлячись у вікно автобуса на сірі житомирські поля під сірим небом.

— Ото ж бо, — сказав Тарас без тіні іронії. — Ніхто не розуміє.

* * *

Сова подзвонила, коли автобус уже минав Житомир.

— Я виїжджаю, — сказала вона без привітання. — Сьогодні ввечері. Автобусом через Перемишль. Завтра опівдні буду в Києві. Літаки, як ти знаєш, не літають, а то я б уже сиділа поруч із тобою й пила погану каву.

— Ти не мусиш…

— Мироне. — Вона чеканила слова, як на синхроні. — Це моє фото. Моя гора. Мої Видубичі. Я там виросла. І ти щойно написав мені, що перша мешканка твоєї квартири — бібліотекарка з Видубичів на прізвище Шульга.

— Ти її знаєш?

Сова видихнула в слухавку.

— Я — ні, — сказала Сова. — А баба моя знає. Знала. Вони дружили. Баба Ніна досі живе в тій самій квартирі на Видубичах, і досі щонеділі ходить на цвинтар до діда, і досі в свої вісімдесят чотири б'є мене віником, коли я приходжу без шапки. Я їй подзвонила. Вона сказала: «Хай приходить. Чекаю з вісімдесят сьомого».

У мене похололо в животі.

— Вона так і сказала?

— Так і сказала. Слово в слово. Я перекладачка, Мироне, я цитую точно. — Сова на мить замовкла. — Я їй не казала ні про ключ, ні про перстень, ні про тебе нічого, крім імені. Вона сама.

* * *

Київ зустрів мене о другій дня, на Видубичах, на автостанції, де автобуси з заходу висаджують пасажирів просто під мостом, і над головою гуркочуть потяги, а внизу торгують шаурмою, цигарками й зарядками для телефонів.

Я піднявся на пішохідний міст і подивився на захід.

Лиса гора лежала за залізницею, за коліями й розворотом трамваїв, темна, лісиста, з голими деревами, що вже скинули листя й стояли сірими рядами, як солдати, яких забули розпустити. Удень вона не здавалася ні страшною, ні таємничою. Звичайний пагорб на околиці великого міста, з бетонними рештками форту й стежками, протоптаними собачниками. Я шукав очима грушу. Не знайшов.