Розділ 27. Мунін

Пам'ять праведного на благословення, а ім'я безбожних згниє.

— Книга Приповістей, 10:7

Бабуся хотіла телефон, щоб онук не міг їй дзвонити.

— Не те щоб я його не любила, — пояснювала вона, тримаючи сумку обома руками, як тримають сумки в трамваї в годину пік. — Люблю. Але він дзвонить і питає, чи я поїла. Щодня. О сьомій ранку. Мені вісімдесят два роки, я навчилась самостійно їсти до того, як його мати народилася.

Лаврін слухав, схрестивши на прилавку бліді довгі пальці, і кивав з тим виразом нескінченного співчуття, за який його цінувало керівництво мережі й ненавиділи колеги, бо за місяць він продавав утричі більше, ніж будь-хто з них.

— Розумію, — сказав він. — Пропоную ось що. — Він дістав з вітрини кнопковий телефон, великий, з великими цифрами. — Модель для старшого покоління. Велика батарея, гучний динамік. І функція, про яку мало хто знає: «Не турбувати до дев'ятої». Ваш онук дзвонитиме, а телефон відповідатиме йому, що ви ще спите. Спокійним жіночим голосом.

— А він не образиться?

— Він буде гордий, що його бабуся спить до дев'ятої, як молода, — сказав Лаврін і на мить затримав її погляд. Зовсім трохи. Секунду, не більше. Стільки, скільки треба, щоб у старих очах розтанула підозра. — І чохол до нього. З квіточками. І захисне скло, бо такі телефони падають частіше, ніж ми думаємо.

— І скло, — погодилась бабуся.

Вона пішла щаслива, з пакетом, у якому лежали телефон, чохол, скло, навушники, про які вона не просила, і павербанк, якого вона ніколи не зарядить. Лаврін провів її поглядом без жодних докорів сумління. За триста років він так і не навчився продавати людям тільки те, що їм потрібно. Але бабусі тепер буде спокійніше вранці. А онукові — спокійніше вдень. Це теж послуга. Просто дорожча.

Колега, Ігор, двадцятирічний хлопець з татуюванням на шиї, дивився на нього з-за сусіднього прилавка з неприхованою заздрістю.

— Лавріне Даниловичу, — сказав він. — Як ви це робите?

— Досвід, Ігорю.

— Скільки ж у вас досвіду?

— Більше, ніж ти думаєш, — сказав Лаврін і повернув табличку на дверях: «Перерва 15 хвилин».

* * *

Галина Степанівна прийшла о шостій, коли стемніло.

Вона завжди приходила, коли стемніло, з великою сумкою-холодильником на плечі, у пуховику кольору стиглої вишні, і завжди починала з того, що сідала на стілець для клієнтів і переводила подих, як людина, що піднялася на п'ятий поверх, хоча салон стояв на першому.

— Ох, Лавріне Даниловичу, — сказала вона. — Ох, що ж за тиждень. У нас головна лікарка звільнилася. Пішла в приватну клініку. Кажуть, там платять, як у Європі. А нам нову прислали, з Києва. Молода, гарна, все перевіряє. Все! Навіть журнали списання.

Лаврін, що саме наливав їй чай з термоса, зупинився.

— Журнали списання, — повторив він.

— Ну я ж не дурна, — сказала Галина Степанівна, понизивши голос. — У мене все записано. Утилізовано за актом, акт підписаний, печатка є. Тільки… — Вона подивилася на нього з-під фарбованого чубчика. — Тільки, Лавріне Даниловичу, ви б собі запаслися. Бо як ця з Києва почне копати, я вам місяць нічого не принесу. А може, й два.

Вона поставила сумку на прилавок. Лаврін відкрив. Два пакети. Темно-червоні, холодні, з наліпками «Термін придатності вичерпано». Зазвичай Галина Степанівна приносила шість.

— Це все, — сказала вона винувато. — Що змогла. Решту ця, з Києва, сама порахувала й сама утилізувала. При мені. З таким обличчям, ніби я їх украла.

— Дякую, Галино Степанівно.

— Та нема за що. — Вона відпила чаю, подула на нього вже після того, як відпила, і подивилася на Лавріна з тією жалістю, з якою жінки її віку дивляться на худих чоловіків, що живуть самі. — Ви б, Лавріне Даниловичу, хоч поїли нормально. Ви ж у мене зовсім прозорий став. Як ті пакети.

— Я на дієті.

— На якій?

— На суворій, — сказав Лаврін. — Двісті років.

Галина Степанівна засміялась, бо вирішила, що це жарт. За двадцять років знайомства вона жодного разу не спитала, навіщо продавцеві телефонів прострочена донорська кров. Лаврін цінував це в ній більше, ніж кров. Не питати — найрідкісніший людський талант.

* * *

Лаврін зачинив салон о дев'ятій.

Він ішов проспектом Яворницького пішки, з сумкою-холодильником на плечі, і проспект, широкий, нічний, з поодинокими машинами й темними вітринами, ліг перед ним, як річка, що тече в одному напрямку вже півтора століття. Каштани над головою скинули листя. Гугін летів попереду, від ліхтаря до ліхтаря. Мунін — позаду, низько, майже над самим тротуаром, як вірний вартовий, що не відстає від хазяїна.

Два пакети. На тиждень, якщо розтягувати. А якщо «ця, з Києва» справді почне копати, то наступних не буде місяць. Або два.

Голод для Лавріна скидався на давній перелом: болить уже не кістка, а хода, яка після нього назавжди стала іншою. Двісті один рік тому, у Лембергу, Орден замкнув йому на зап'ясті залізний браслет, і сорок днів голод ходив за ним по п'ятах, як пес за возом. Тоді він навчився не їсти людей. І тоді ж навчився завжди мати запас.