Розділ 26. Угода користувача

Кров — то зовсім особливий сік.

— Йоганн Вольфганг Гете, «Фауст»

Нічний автобус до Рівного відходив з Дніпра о дев'ятій сорок, і Альона Вікторівна прийшла на автостанцію о дев'ятій двадцять, з сумкою на плечі, тримаючи її обома руками так, як тримають сумку, в якій лежить чиєсь життя.

— Ви не мусите їхати, — сказала вона замість привітання.

— Мушу. Це моя… сміття. Я його розніс по вашій фірмі.

— «Моє сміття», — поправила Альона. — Середній рід. — Вона подивилася на мене поверх окулярів. — Але дякую.

Автобус ішов усю ніч. Альона сиділа біля вікна, з сумкою на колінах, і не спала. Я теж не спав, бо поруч із людиною, яка не спить, спати незручно. О другій ночі, десь за Кропивницьким, вона дістала з сумки термос і налила мені чаю в кришку.

— Ви знаєте, що найстрашніше? — сказала вона, дивлячись у чорне вікно. — Не те, що чорти існують. Я в це повірила одразу. Найстрашніше, що від прізвища на бланку до гуртожитку мого сина він дійшов за чотири години. Податковій на таке треба три місяці й офіційний запит. Я перебрала всю розмову. Я жодного разу не згадала ні Рівне, ні Водник.

— Він міг знати заздалегідь.

— Міг. — Альона закрутила термос. — А значить, хтось про мене розпитував ще до того, як ви прийшли до нас у підвал. Хтось знав, що «Кіосера» потрапить до нас. І що ви до нас прийдете.

Я не відповів. Автобус гуркотів по нічній трасі, і за вікном пропливали темні поля, з рідкими вогниками сіл, як недопалки на чорному асфальті, що їх хтось розкидав і забув затоптати.

* * *

Рівне зустріло нас дощем.

Альона подзвонила синові з автостанції. Він не відповідав. Вона подзвонила вдруге, втретє, і на четвертому гудку я побачив, як у неї біліють пальці на телефоні. На п'ятому він відповів.

— Мам. Восьма ранку. Ти серйозно?

Альона заплющила очі й видихнула.

— Ми їдемо до тебе.

— Хто «ми»?

— Я і Мирон.

— Хто такий Мирон?

— Той, через кого в нас чорт у підвалі.

На тому кінці щось упало. Якщо вірити звуку, сам Лекс, з ліжка.

— Окей, — сказав Лекс. — Це звучить цікавіше, ніж я думав. Тільки не до гуртожитку. Вахтерка після вчорашнього нікого не пускає. Вона хрестить усіх, хто заходить, і бризкає святою водою з пляшки з-під «Моршинської».

Я запропонував мамину квартиру на Відінській. Альона спершу відмовлялась, потім погодилась, коли я сказав, що в мами є деруни. Не тому, що вона хотіла дерунів. А тому, що зрозуміла: квартира, в якій смажать деруни, — найбезпечніше місце на світі.

* * *

Лекс з'явився за сорок хвилин, мокрий, з наплічником, у худі з написом «sudo make me a sandwich» і в окулярах, які він постійно підсував пальцем на перенісся. Худий, як мама, з її ж рівним носом і з чорним волоссям, що стирчало на всі боки, ніби він спав на зарядному пристрої.

Він побачив маму й на мить завмер. Потім обійняв її. Незграбно, одним боком, як обіймають батьків дев'ятнадцятирічні, коли вже соромно, але ще хочеться.

— Мам. Ти не спала.

— Ти теж.

— Я завжди не сплю. Я студент. — Він відсторонився, подивився на мене. — Ви Мирон.

— Я Мирон.

— У вас подряпина на обличчі. Від чорта?

— Від нічниці. Від чорта в мене опік на пальці.

Лекс подивився на мою руку. На перстень. З тим професійним інтересом, з яким айтішники дивляться на незнайомий девайс.

— Біометричний? — спитав він.

— Спадковий.

— А. — Лекс кивнув. — Це гірше.

Мама вийшла з кухні з тарілкою дерунів, побачила Лекса, і за три секунди він уже сидів за столом, з виделкою в руці, зі сметаною на підборідді, і розповідав мамі, що в гуртожитку їдять тільки «Мівіну» й надію. Мама дивилася на нього з такою ніжністю, з якою не дивилася навіть на Саню. Альона сиділа поруч і дивилася на маму. Дві жінки, які зустрілися вперше в житті, порозумілися над тарілкою без жодного слова.

Катя вийшла зі своєї кімнати в піжамі, з телефоном у руці, глянула на Лекса, на мене, на Альону, і сказала:

— Так. Я ставлю чайник. І знімаю зі стіни карту Рівного, бо буде нова операція.

— Катю, нема операції.

— Мироне, — сказала Катя. — У нас на кухні бухгалтерка з Дніпра і хакер у худі. Не розповідай мені, що нема операції.

* * *

Лекс розклав свою техніку на мамину кухонну скатертину з маками: ноутбук, обклеєний наліпками, якийсь адаптер, кабелі, коробочку з дротами. Альона дістала з сумки антистатичний пакет, обережно, як дістають ікону, й поклала поруч.

— Ти тільки обережно, — сказала вона.

— Мам.

— Я просто кажу.

— Мам, я це роблю для лабораторок щотижня.

— Ти мені казав, що в лабораторних ви вивчаєте захист.

— Щоб захищати, треба знати, як ламають, — сказав Лекс і під'єднав диск.

На екрані побігли рядки. Білі літери на чорному, як у фільмах про хакерів, тільки повільніше й нудніше. Лекс щось набирав, бурмотів під ніс, жував деруна й знову набирав. Минула година. Мама приносила чай. Альона мовчки дивилася на сина. Катя сиділа на підвіконні й робила вигляд, що читає, а насправді дивилася в екран через його плече.

— О, — сказав Лекс. — Хтось налаштовував. Не заводське шифрування. Але хтось налаштовував ліниво. — Він клацнув. — Пароль адміністратора: «Admin1234». Серйозно. Ваша таємна організація, яка наймає чортів, ставить «Admin1234».

— Орден старий, — сказав я. — Вони технології не люблять.

— Вони їх не розуміють, — сказав Лекс. — Це різні речі.

Він клацнув ще раз. На екрані відкрилася папка. Сотні файлів. Скани, копії, документи.

* * *

Ми переглядали їх до обіду.

Більшість виявилась звичайним офісним сміттям: накладні на папір, рахунки за електрику, графік чергувань якогось складу. Але серед сміття траплялося інше.

Скан пожовклого аркуша з латинським текстом і печаткою, на якій двоє лицарів сиділи на одному коні. Таміла б зараз затремтіла від захвату.