Розділ 25. Акт виконаних робіт

                                                                                                                                     Гроші не пахнуть.

                                                                                                — Веспасіан, імператор Риму (за Светонієм)

Фірма «Тонер-Сервіс» займала напівпідвал на тихій вуличці біля Озерки, між шиномонтажем і салоном «Нігтики від Наталі», і пахла так, як пахнуть усі фірми, що заправляють картриджі: палений порошок, нагрітий пластик і кава, яку тут пили не для задоволення, а щоб вижити.

Я спустився чотирма сходинками, штовхнув двері з наліпкою «Ремонт оргтехніки. Заправка. Не стукайте, відчинено», і дзвіночок над головою дзенькнув так жалібно, ніби його самого давно не ремонтували.

Уздовж стін, на стелажах, до самої стелі, стояли принтери. Лазерні, струменеві, багатофункціональні, сірі, білі, бежеві, з відкритими кришками й без кришок, з табличками на скотчі: «Мікитенко. Жує папір», «Школа №34. Смугує», «ТОВ Агроальянс. Не питати». За робочим столом, обкладеним кишками кабелів, сидів Петрович, сивий, у фланелевій сорочці, з лупою на лобі, і розмовляв із розібраним принтером так, як розмовляють із впертою кобилою.

— Ну, — казав Петрович. — Ну, сонечко. Ну не дурій. Хто тобі той ролик підсунув? Я тобі ролик підсунув. Рідний. Японський. А ти мені що?

Принтер мовчав.

— Доброго дня, — сказав я.

— Альона Вікторівна, — сказав Петрович, не обертаючись. — До вас. Той, шо з «Дрібниці». Шо пастою картридж заправляв.

— Я не заправляв пастою, — сказав я. — Я пробував його реанімувати після того, як шеф його впустив у раковину. Це різні речі.

— Зубною пастою, — уточнив Петрович для принтера. Принтер, здається, не здивувався.

З-за перегородки вийшла Альона.

Струнка, у темному светрі й прямих штанях, з каре кольору гіркого шоколаду, підстриженим так рівно, ніби його вирівнювали лінійкою. Окуляри в тонкій оправі, зараз підняті на лоб. Термос у руці. Альона Вікторівна Головко, головний і єдиний бухгалтер «Тонер-Сервісу». Сім років тому вона виставляла «Дрібниці» рахунки за заправку, і щоразу, коли власник «Дрібниці» намагався заплатити на тиждень пізніше, вона дзвонила мені, бо в тій конторі на дзвінки відповідав тільки я.

— Мироне, — сказала вона. — Живий. Я чула, вас скоротили.

— Скоротили.

— І подарували кружку.

— Звідки ви знаєте?

— Ваш шеф хвалився в телеграмі. З фото. — Альона опустила окуляри на ніс і подивилася на мене поверх них. — Ви там виглядали як людина, яку ведуть на розстріл, а вона ще й мусить посміхатися. Чаю?

— Будь ласка.

Вона налила з термоса в чашку з написом «Головний бухгалтер. Не підходь без первинки», поставила переді мною й сіла навпроти.

— Ви ж не по картридж прийшли, — сказала вона. — У вас тепер немає принтера. І немає роботи. І подряпина на обличчі, якої не було на тому фото з кружкою. Кажіть.

* * *

Я сказав: ТОВ «Чистий аркуш». Більше нічого. Ні про мару, ні про потяг, ні про Лису гору.

Альона не перепитала. Вона відкрила ноутбук, натиснула кілька клавіш, і на екрані розгорнулася бухгалтерська програма з таблицями, від яких у нормальної людини починається мігрень.

— «Чистий аркуш», — сказала вона, проглядаючи рядки. — Є. Наш клієнт. З липня цього року. Заправка, ремонт, обслуговування. Платять вчасно. Платять на сто відсотків. Іноді наперед. — Вона нахмурилася. — Це вже підозріло. У Дніпрі ніхто не платить наперед. Навіть лікарні.

— Що вони за фірма?

— За документами — оптова торгівля канцтоварами. Папір, теки, ручки. — Альона прокрутила вниз. — Юридична адреса на Князя Ярослава Мудрого. Там колись була палітурна майстерня, я туди здавала річні звіти переплітати, ще коли ми друкували їх на папері. Майстерня закрилась п'ять років тому. Тепер, наскільки я знаю, там зачинені двері й табличка «Оренда».

— А директор?

— Ковальчук Олег Олегович. — Вона клацнула ще раз, відкрила скан якогось документа. — Ось договір. Ось його підпис. — Клацнула. — Ось акт за серпень. Ось підпис. — Клацнула. — Ось за вересень.

Вона повернула ноутбук до мене.

Три підписи. Під кожним однакове прізвище, розшифроване друкованими літерами: «Ковальчук О. О.». А підписи різні. Зовсім. Один округлий, з петлями, як у шкільної вчительки. Другий різкий, кутастий, з довгим хвостом донизу. Третій узагалі нечитабельний, просто хвиляста лінія, як кардіограма.

— Я бачила все, — сказала Альона. Фірми-одноденки, фіктивних директорів, бабусь, на яких оформлюють ТОВ за пляшку олії. Але я ніколи не бачила, щоб одна людина розписувалась трьома різними руками.

— Може, це три різні людини.

— Може, — погодилась Альона. — Тоді жодна з них не Ковальчук.

Вона закрила ноутбук і подивилась на мене. Тепер уже без окулярів.

— Мироне. У що ви влізли?

* * *

Я не встиг відповісти, бо з-за стелажа озвався Петрович:

— Альоно Вікторівно! А «Чистий аркуш», то не той, шо вчора «Кіосеру» привіз? Ось вона, стоїть.

Він постукав кісточками по боку великого багатофункціонального апарата, що стояв на нижній полиці стелажа: сірого, громіздкого, завбільшки з холодильник для пива. Табличка на скотчі: «Чистий аркуш. Барабан. ТЕРМІНОВО».

— Привезли в понеділок, — сказав Петрович. — Хлопчина в куртці. Сказав, шоб швидко. Я барабан поміняв, усе, готово. Чекаю, поки заберуть.

— У таких апаратах є жорсткий диск? — спитав я.

Петрович подивився на мене з повагою. Так дивляться майстри на людину, яка хоч раз у житті поставила правильне запитання.

— Є, — сказав він. — Усі великі офісні мають. На ньому все. Шо друкували, шо сканували, шо копіювали. Роками. Люди ж не знають. Віддають такий апарат на списання, а там на диску вся їхня бухгалтерія, всі паспорти клієнтів, усі довідки. Я раз отакий із нотаріальної контори розбирав, то там було таке… — Він махнув рукою. — Краще не знати.