Розділ 24. Верхній замок

Сюди ніхто інший не міг увійти, бо ці ворота були призначені тільки для тебе. Тепер я піду й замкну їх.

                                                                                                      — Франц Кафка, «Перед законом»

Я проспав до п'ятої вечора, і мені нічого не снилося. Після ночі з марою це здавалося розкішшю, як гаряча вода взимку в будинку, де її обіцяли дати ще в жовтні.

Прокинувся я від того, що хтось сидів у мене на грудях.

— Не смикайся, — сказав Охрім Кузьмич. — Я легкий.

Він справді важив не більше за кота. Ситого, але кота. Сидів, підібгавши ноги, у своїй вицвілій сорочці навипуск, і дивився на мене з виразом сільського фельдшера, що приїхав на виклик і з порога бачить, що пацієнт симулює.

— Охріме Кузьмичу, — сказав я. — Учора на моїй дівчині сиділа мара. Злізьте, будь ласка.

— Мара, — пирхнув Охрім. — Мара сидить, шоб забрати. А я сиджу, шоб перевірити, чи ти теплий. Бо ти так спав, шо я двічі ходив по дзеркальце.

Він зліз. Я сів. За вікном сутеніло: восени в Дніпрі темніє рано, і місто вмикає ліхтарі ще до того, як люди встигають повернутися з роботи.

Телефон показував два пропущені від Лавріна й одне повідомлення: «Буду о десятій. На сходах. Хай твій домовик не нервує».

— Він пише, шоб я не нервував, — сказав Охрім, зазираючи в екран через моє плече. — Я не нервую. Я обурений. Це різні речі.

* * *

О десятій у двері постукали. Тричі, рівно, з однаковими проміжками, як стукають люди, що поважають чужі пороги.

Охрім став під дверима, як прикордонник.

— Хто? — спитав він.

— Ви знаєте хто, Охріме Кузьмичу, — сказав Лаврін з-за дверей. — Добрий вечір.

— Добрий. Заходити не можна.

— Я й не прошуся.

— Ото й добре, — сказав Охрім. — Бо не пущу.

— Я знаю.

— А якби просився, то не пустив би й поготів.

— Я розумію.

— Ну то й стій там, — сказав Охрім і, задоволений, відійшов від дверей.

Я відчинив. Лаврін стояв на сходовому майданчику, під лампочкою, що блимала, бо її ніхто не міняв з весни, у пальті й капелюсі, з двома паперовими стаканчиками кави в руках. Один він простягнув мені, тримаючи на витягнутій руці, щоб не наближатися до персня.

— Американо, — сказав він. — Без цукру. Хоча мені завжди здавалося, що тобі варто додавати цукор. Ти занадто серйозний для чорної кави.

— Про мару ви чули?

— Чув. — Лаврін став біля сусідських дверей, навпроти моїх, оперся спиною на стіну. Між нами лягло рівно півтора метра й поріг. — Мари беруть гроші. Це їх і губить. Вони найманці, а найманці не бувають вірними. Як ти її?

— Підсклянником.

Лаврін завмер зі стаканчиком біля губ.

— Залізним?

— «Укрзалізниця». Пів кіло.

Усмішка в нього з'являлася поступово, як завантажується сторінка на старому модемі. Від самого Рівного я її не бачив.

— Твій дід бив мавку коцюбою, — сказав він. — Прадід колись відігнав вовкулаку підковою. Торські завжди воювали тим, що лежало під рукою. Я радий, що традиція жива.

Я розповів про ТОВ «Чистий аркуш». Лаврін слухав, не перебиваючи, а потім сказав, що Орден завжди мав фірми. У тринадцятому столітті це були торговельні доми в Генуї й Марселі, у дев'ятнадцятому — банківські контори у Відні, а тепер, мабуть, ТОВ із назвами, які звучать так, ніби там продають папір.

— Можливо, там справді продають папір, — сказав він. — Орден ніколи не гребував легальними прибутками.

Я подумав про Альону Вікторівну з «Тонер-Сервісу». Сім років вона виставляла «Дрібниці» рахунки за заправку картриджів і, за її власними словами, бачила наскрізь будь-яку фірму, що намагалася не платити податки. Фірми, які намагалися платити, вона бачила ще наскрізніше, бо таких у Дніпрі обмаль і кожна підозріла. Записав собі в телефон: «Альона. Завтра».

— Хазяїне, — сказав Охрім за моєю спиною тоном вокзального диктора. — Без п'яти дванадцять.

* * *

Ми чекали.

Я — у дверях, з кавою, що давно вистигла. Лаврін — на майданчику, біля стіни. Охрім — на табуретці під дверима, з оком у вічку, бо зачинити двері я не дозволив, а дивитися з порога він вважав нижче своєї гідності.

Лампочка на майданчику блимнула. Раз. Удруге.

І згасла.

Перстень на пальці потеплішав. Не обпік — потеплішав, як долоня людини, що тримає тебе за руку.

Вона піднімалася сходами. Я чув кроки, хоча кроків не було: босі ноги по бетону не звучать. Але я чув. Шурхіт сорочки по ногах. Подих, насилу чутний, як у людини, що цілий день ішла пішки, а тепер ще й піднімається сходами без ліфта.

Хустка. Біла сорочка до п'ят, підперезана тканим поясом. Сірі, напівпрозорі руки. Обличчя, яке не запам'ятовувалося: я дивився на нього й тієї ж миті втрачав, як втрачаєш слово, що крутиться на язиці. Тільки очі. Темні, старі й неймовірно втомлені.

На шиї в неї, на гайтані, висіли хрестик і ключ. Хрестик мідний, маленький, такий, як дітям надягають на хрестини. Ключ залізний, чорний, з довгим стрижнем і бородкою складної форми. Він важив, мабуть, більше, ніж увесь хрестик разом із гайтаном, і гайтан аж врізався їй у шию.

Вона дійшла до майданчика. Зупинилася.

Подивилася на Лавріна.

Лаврін зняв капелюх.

— Пані, — сказав він. І вклонився. Не глибоко, але так, як вклоняються в церкві, коли проходиш повз ікону, яку бачив щодня триста років.

Жінка подивилась на нього так, ніби намагалася пригадати, де бачила це обличчя, і не змогла. Потім повернулася до мене.

— Груші, — сказала вона.

Голос ішов здалеку. З дуже далекого далека, як звук радіо, що ловить станцію з іншого континенту. Слова звучали дивно: голосні довші, ніж треба, приголосні м'якші.

— Груші, — повторила вона. — Діти. Троє. Груші крали. Я їм кричала.

Вона підняла руку й торкнулася свого рота, ніби перевіряла, чи він ще на місці.

— Більше нема, — сказала вона. — Тільки груші.