Розділ 23. Підсклянник

                                                                                                                Сон розуму породжує чудовиськ.

                                                                                                                                     — Франсиско Гойя

Нічний потяг на Дніпро пахнув так само, як у моєму дитинстві: вугіллям із титана, вареними яйцями, чужими шкарпетками й білизною, яку прали, здається, ще за Кучми, причому один раз.

На пероні нас проводжали мама й Катя. Мама вручила Тамілі торбу, меншу за Санину, але ненабагато, і сказала: «Тамілочко, ти ж його годуй, бо він сам не їсть, тільки каву п'є й жує ту шаурму». Таміла пообіцяла годувати. Катя відвела Тамілу на два кроки вбік і хвилини зо три щось їй шепотіла, а Таміла кивала й косилася на мене. Потім Катя повернулася й обійняла мене, міцно, по-дорослому.

— Що ти їй сказала? — спитав я.

— Що ти в дитинстві боявся пральної машини, — сказала Катя. — І що якщо ти знову щось від нас приховаєш, вона має моє благословення тебе бити.

— Це два різні повідомлення.

— Я економлю час.

Лавріна на пероні не було. Він поїхав окремо, ще вдень, і не сказав як. Я й не питав.

Ми з Тамілою взяли купе. Не тому, що розбагатіли, а тому, що плацкарт на цей потяг розкупили ще позавчора і лишилися тільки купейні місця: одна нижня полиця, одна верхня. Іноді обставини складаються так, що ти платиш більше й однаково спиш під стелею.

Таміла поставила контейнер для документів на столик і накрила його своїм шарфом, як накривають клітку з папугою, щоб той нарешті замовк.

Третьою в купе їхала бабуся.

Маленька, сухенька, в пуховій хустці, хоча в купе трималося двадцять п'ять. Вона сиділа на нижній полиці навпроти Таміли, в'язала щось довге, сіре, з ниток неясного походження, і сяяла, як сяють бабусі, коли нарешті знайшли слухачів на всю ніч.

— А куди ж ви, діточки? — спитала вона, щойно потяг смикнувся й поплив повз перон рівненського вокзалу.

— До Дніпра, — сказала Таміла.

— А я до Кам'янського, до онуки. Онука в мене на пошті працює. Начальниця відділення. — Бабуся гордо поправила хустку. — А вас як звати, синочку?

Я відкрив рота, щоб відповісти, і в голові клацнув дідів голос, Лаврінів голос, Леонтинин голос, усі разом: «Обережно з іменами».

— Вітьо, — сказав я.

Таміла похлинулася чаєм.

— Віктор, значить, — закивала бабуся. — Гарне ім'я. Переможець. А вас, дочко?

— Оленка, — сказала Таміла, не моргнувши оком.

— Ой, як гарно. Вітя й Оля. — Бабуся склала руки на в'язанні. — А мене кличте баба Ліда. Мене всі так звуть.

Вона знову взялася до спиць. Спиці клацали рівно, швидко, як годинниковий механізм. Сіра нитка тяглася з торбинки на її колінах і, здавалося, не кінчалася.

Я виліз на верхню полицю. Перстень на пальці мовчав. Ні тепла, ні холоду. Я поклав руку з перснем поверх ковдри, так, щоб бачити його краєм ока, і втупився в стелю. На стелі хтось видряпав ключем: «Тут їхав Толік. 2009». Толікові, вочевидь, було що сказати світові, і він сказав це єдиним доступним способом.

— Вітю, — прошепотіла Таміла знизу. — Ти серйозно?

— Мене Вітьо з Дубна надихнув.

— Він сторож.

— Він хороша людина. Хай ім'я попрацює на добру справу.

Таміла пирхнула в подушку.

* * *

Об одинадцятій провідниця прийшла забрати склянки.

Склянки в цьому потязі подавали в металевих підсклянниках: важких, різьблених, з рельєфним потягом на боці й написом «Укрзалізниця», половина літер якого стерлася від мільйона долонь. Я свій підсклянник не віддав.

— Можна, я його залишу до ранку? — спитав я.

Провідниця, жінка років п'ятдесяти, з фарбованим рудим волоссям і поглядом митника, який двадцять років не знаходив контрабанди й через це ненавидить усіх, подивилася на мене так, ніби я попросив залишити собі вагон.

— Навіщо?

— Колекціоную, — сказав я. — Залізничну символіку.

— Двісті гривень застава.

Я віддав двісті гривень. Провідниця записала щось у зошит, глянула на мене ще раз, з підозрою, і пішла.

— Ти що робиш? — прошепотіла Таміла.

— Дід колись казав, що в дорогу треба брати залізо, — сказав я. — Ніж або ключ. Ножа в мене немає. Ключ від маминої квартири я віддав Каті. А ця штука важить пів кіло.

— Мироне, це підстаканник.

— Підсклянник, — поправив я. — Ти ж реставраторка. Бережи автентику.

— Я реставрую папір, а не суржик.

Баба Ліда на нижній полиці всміхалася в'язанню. Спиці клацали. Я чомусь звернув увагу, що вона жодного разу не подивилася на петлі.

І ще на кілька речей. Чай, який провідниця принесла їй разом з нашим, вона не випила, тільки погріла об склянку руки. Пиріжки, які вона дістала з торбинки й наполегливо пропонувала нам «з капустою, свіжі, синочку, сама пекла», пахли не капустою, а пір'ям, старим, як із бабусиної подушки. А коли за вікном пропливали ліхтарі якогось полустанку, її тінь на стіні купе відставала від неї на пів секунди. Ніби тінь теж в'язала, тільки з запізненням.

Я списав це на втому. Двоє діб без сну, підземелля, Nemo, Лаврін на лавці. Після такого і власна тінь почне здаватися підозрілою, а чужа й поготів.

* * *

Повітряна тривога почалася десь за Шепетівкою.

Потяг сповільнився, потім зупинився серед поля. Світло в коридорі згасло, лишилися тільки сині нічники над дверима. За вікном чорніло, без жодного вогника: ні сіл, ні ліхтарів, ні фар на трасі. Лише небо, засіяне зорями так густо, як буває тільки в полі, далеко від міст, і вузька смужка місяця над лісом.

Таміла заснула. Я чув її дихання знизу: рівне, глибоке, з легким посвистом на видиху. Вона спала, обхопивши контейнер обома руками, як дитина обіймає ведмедика.

Баба Ліда не спала. Спиці клацали в темряві.

Я, мабуть, задрімав, бо наступне, що я побачив, — це перстень. Він світився. Тьмяно, червоно, як вуглик, що от-от погасне. І пік. Не сильно. Так, як пече чайна ложка, яку забули в склянці з окропом.