Розділ 22. Ключ без зубців

Ті, хто не пам'ятає минулого, приречені його повторити.

— Джордж Сантаяна

Мама пакувала Сані їжу так, ніби він збирався не до Вроцлава, а на Північний полюс, причому пішки й без права на допомогу.

— Котлети, — казала вона, вкладаючи в торбу контейнер за контейнером. — Деруни. Вареники з картоплею. Вареники з вишнями, але ці в дорозі не їж, бо обляпаєшся. Сало. Хліб. Огірки, бо в Польщі огірки не ті.

— Тітко Олю, — сказав Саня, — в Польщі огірки ті самі. Їх у нас купують.

— Купують, а солять не так, — відрізала мама й поклала ще банку.

Сова стояла біля дверей із наплічником і дивилася на торбу з виразом перекладачки, якій щойно дали на завтра тисячу сторінок без гонорару.

— Ми її не донесемо, — сказала вона.

— Олександр донесе, — сказала мама. — Олександр у нас здоровий.

Саня підняв торбу однією рукою. Торба не піднялася. Він узяв обома.

— Донесу, — сказав він, багряніючи. — Нормально.

Автостанція на Київській жила своїм ранковим життям: маршрутки з картонними табличками за склом, бабусі з кравчучками, таксисти, що курили біля входу й оцінювали кожного, хто виходив із машини, як потенційний заробіток. Бус до Вроцлава стояв під навісом, білий, із польськими номерами, і водій уже завантажував у багажник чужі валізи з таким обличчям, ніби кожна з них особисто його образила.

Саня закинув торбу, обережно, як закидають у машину пораненого. Потім обернувся до мене.

— Брат.

— Брат.

Він обійняв мене так, що в мене хруснула спина. Від нього пахло шкірою й маминими котлетами.

— Колонку я заряджу, — сказав він мені у вухо. — Павербанк новий куплю, на сорок тисяч. Якщо що — дзвони. Двадцять годин, і я в тебе.

— Знаю.

— І фото те… — Він відхилився, подивився на мене крізь окуляри. — Я його нікому не показував, чуєш? Тільки вчора. Вам.

Сова підійшла останньою. Вона не обіймала. Вона ніколи не обіймала, принаймні мене. Просто стала поруч і сказала впівголоса, щоб не чув Саня:

— Я збільшила кадр. На максимум. У неї на шиї гайтан. І на ньому щось висить. Хрестик або ключ, я не розібрала, там шум. — Вона поправила лямку наплічника. — Мироне. Забуті носять хрестики?

— Не знаю.

— Дізнайся, — сказала Сова. — І напиши. Я спати не буду.

— Ти й так не спиш.

— Тепер матиму причину.

Бус рушив. Саня махав із заднього вікна обома руками, поки бус не повернув на Соборну, а Сова сиділа поруч і дивилася в телефон, і на екрані в неї світилося те саме фото.

* * *

Денис стояв біля свого буса на маминому подвір'ї й колупався під капотом. На сидінні поруч із водійським лежали моток кабелю, обтискач і роутер у коробці.

— Вітьові, — пояснив Денис, перехопивши мій погляд. — Обіцяв же. Два роутери. Один налаштую, а другий він сам зламає, то хай буде запасний.

Гена сидів у салоні, на задньому сидінні, поруч із Леонтиною.

Вона сиділа рівно. Пальто застебнуте на всі ґудзики. Парасолька-тростина між колінами. Сиве волосся зібране в той самий бездоганний вузол, що й завжди: Гена, мабуть, зранку зачесав її сам, бо руки в Леонтини тепер лежали на колінах нерухомо, як дві рукавички, що їх хтось забув. Вона дивилася у вікно. На мамині мальви під парканом. На сусідського кота, що вмивався на сходах.

— Як вона? — спитав я.

Гена підвів на мене червоні очі. Він не спав, здається, другу добу.

— Зранку двічі питала, як мене звати, — сказав він. — Я відповідав. Удруге вона подивилася на мене й сказала: «Мазур. Мазури завжди кажуть правду». — Кутики його губ здригнулися. — Значить, щось лишилося. Значить, є за що тримати.

— Куди ви тепер?

— У Львів. Додому. На Вірменську. — Гена потер обличчя долонями. — Там чашки з пташками. Там її крісло. Там камін, біля якого вона сорок років сидить по вечорах. Речі тримають ім'я не гірше за людей. Може, вона їх згадає.

Він подивився на Леонтину, потім знову на мене.

— Пане Мироне. Дванадцятеро вчора ввечері скликали стіл. Без неї. Без мене. Хтось має сісти на чолі. А ви тепер єдиний, хто знає ім'я зі згортка.

— І?

— І вони захочуть його отримати. Так чи інакше. — Гена опустив очі. — Я не знаю, хто з них за кого. Я двадцять років носив їй чай і ніколи не питав, хто з них за кого. Чай не передбачав таких питань.

Леонтина повернула голову від вікна.

Подивилася на мене. Ясно. Як дивилася колись через стіл у підвалі на Вірменській, крізь пару від чаю.

— Пане Мироне, — сказала вона своїм звичним, рівним, холодним голосом. — Ви неправильно тримаєте чашку.

У мене в руках не було жодної чашки.

— Не віддавайте їм ім'я, — сказала Леонтина. — Нікому з них. Я помилилася. Я…