Розділ 21. Пташина тема

Кохання бачить не очима, а душею.

— Вільям Шекспір, «Сон літньої ночі»

Київ. 2 серпня 2017 року

Саня Воробйов стояв у черзі до туалету двадцять хвилин і за цей час тричі встиг зненавидіти людство.

Черга тяглася від дверей, на яких хтось маркером домалював чоловічкові роги, аж до буфету. Попереду стояли готи. Позаду стояли готи. Біля колони стояв гот років шістдесяти, у шкіряному плащі до п'ят, і їв сосиску в тісті з таким скорботним обличчям, ніби сосиска його зрадила, а він їй пробачив, але не забув.

Надворі трималося тридцять два. У фойє Палацу спорту, здавалося, всі сорок, і кілька тисяч людей у чорному наочно доводили, що чорне притягує сонце навіть під дахом.

— Брат, — сказав Саня. — Я не достою.

Мирон тримав на руці дві куртки, свою й Санину, бо зранку в Рівному лило, а в Києві про дощ ніхто не чув. Він подивився на чергу з професійною тугою історика.

— У Версалі за Людовіка Чотирнадцятого, — сказав він, — туалетів не було взагалі. Придворні ходили за портьєри.

— Ти мені зараз допомагаєш?

— Я даю історичний контекст.

Саня озирнувся. Праворуч від буфету, за пластиковою стійкою, темніли двері з табличкою «Тільки для персоналу». Охоронець пішов на крики біля входу, де когось знімали з ґратки.

— Тримай куртки, — сказав Саня.

— Я й так тримаю куртки.

— Тримай сильніше. Я швидко.

Квиток коштував сімсот п'ятдесят гривень. Найдешевший, у танцпартер, звідки сцену видно хіба в стрибку. Саня заробив ці гроші на рівненському заводі за дев'ять змін, налагоджуючи лінію, яка ламалася частіше, ніж він її налагоджував. Майстер сказав: «Воробйов, як поїдеш на свого Менсона й не вийдеш у четвер, можеш не виходити взагалі». Саня поїхав. Менсон двічі не приїжджає, а майстрів у Рівному більше, ніж Менсонів.

За дверима тягнувся довгий коридор із кабелями вздовж стіни, з кофрами на коліщатах, із запахом пилу, лаку й чужого поту. Двоє у футболках CREW прокотили повз нього стійку з гітарами й навіть не глянули. Метр дев'яносто, борода, окуляри, волосся до плечей, футболка Darkthrone: у цьому коридорі Саня виглядав як усі.

Туалету він не знайшов. Знайшов дівчину.

Вона вийшла з-за рогу з планшетом і бейджем на шиї, і Саня, що саме вчитувався в англійську табличку на дверях, мало не врізався в неї. Чорне волосся до пояса. Чорна сукня. Очі підведені так густо, що займали пів обличчя. На бейджі: STAFF / INTERPRETER.

— Excuse me, — сказала вона холодно. — This area is crew only. Are you with the band?[1]

Саня мав секунду. Чесна відповідь означала охорону, коридор у зворотний бік і решту вечора в черзі. Нечесна означала шанс.

— Yes, — сказав Саня. — I am… crew. I am light. Light man.[2]

Дівчина слухала його з тим інтересом, з яким митник слухає, що у валізі самі шкарпетки.

— Light man, — повторила вона. — Which lights?[3]

— Big, — сказав Саня. — Big lights. — Він показав руками щось кругле. — Very bright.

— Bright.

— Very. I am from… — Він гарячково перебирав країни, де можуть жити освітлювачі Менсона. — Norway.

— З Норвегії, — сказала вона українською. — А футболка Darkthrone, бо земляки?

— Ну да, — сказав Саня. — Шо, земляки ж…

І замовк. Слово «шо» повисло між ними, як зізнання на допиті.

Кутик її рота поповз угору.

— Норвезькою «шо» не кажуть, — сказала вона. — Норвезькою кажуть «hva». «Шо» кажуть на Волині. Або на Рівненщині. Туалет — другі двері ліворуч. Потім назад тим самим шляхом, і щоб я тебе тут більше не бачила.

— Рівне, — визнав Саня, бо брехати далі вже не мало сенсу. І додав, невідомо навіщо, солідно, басом: — Олександр. Олександр Воробйов.

— Олександре, — сказала вона так, як учителька кличе до дошки. — Другі двері ліворуч.

* * *

Менсон вийшов о пів на дев'яту, і Палац спорту вибухнув.

Саня стрибав. Мирон стояв поруч і тримав куртки над головою, як прапор капітуляції, бо покласти їх у танцпартері не було куди: підлога під ногами хлюпала розлитим пивом. Світло било в очі білим, потім червоним, потім таким фіолетовим, що зуби починали світитися. Зі сцени летіло щось, схоже на попіл.

На п'ятій пісні Саня побачив її. Вона стояла біля загородження під лівим краєм сцени, з рацією в руці, поруч із чоловіком у костюмі, і щось йому пояснювала, нахилившись до вуха. Не підстрибувала. Не підспівувала. Дивилася на сцену з виразом людини, яка рецензує чужий переклад і знаходить помилки в кожному рядку.

Саня почав пробиватися ліворуч.

— Ти куди? — гукнув Мирон.

— Світло перевірити!

Він вийшов до загородження саме тоді, коли Менсон підійшов до краю сцени, гаркнув у мікрофон фразу, в якій чітко прозвучало слово «Москва» й ще одне, що на телебаченні запікають, і зал заревів так, що Саня відчув рев діафрагмою.