Розділ 20. Ім'я

                                                                                                                                      Спочатку було Слово.

                                                                                                                                 — Євангеліє від Івана, 1:1

Він стояв переді мною з моїм обличчям.

Не схожим. Моїм. Та сама щетина, яку я третій день не голив. Та сама подряпина від нічниці, від вилиці до підборіддя, тонка, рожева. Той самий шрам на брові, що я заробив у восьмому класі, коли впав із турніка на очах в Оленки з третього під'їзду. Навіть родимка зліва на підборідді, яку я бачу тільки в дзеркалі. Усе моє. Тільки там, де мали бути очі, — гладкий сірий камінь. Як на стертих іменах довкола.

— Привіт, Мир, — сказав він моїм голосом.

Таміла поруч зі мною перестала дихати. Саня за моєю спиною прошепотів щось, у чому я розібрав тільки слово «брат». Денис ступив уперед, із сокирою, і Лаврін, не обертаючись, зупинив його.

— Не треба, — сказав він стиха. — Він не з живих.

— Ти взяв три літери, — сказав я. — І тепер носиш моє обличчя?

— Я ношу те, що мені дали, — сказав Nemo. — Твій дід дав мені своє, коли помер: обличчя, піджак, голос. Ти дав мені три літери. Три літери — це багато, Мир. З трьох літер можна зліпити ціле обличчя. А з решти… — Він нахилив голову набік, як дід, коли рахував кубометри дров. — З решти можна зліпити очі.

Леонтина ступила вперед, у прохід соляного кола, тримаючи свинцеву скриньку обома руками.

— Пане без імені, — сказала вона. Голос рівний, холодний, як завжди. — Ми принесли згорток. Хлопець приніс таблицю. Ви отримаєте те, чого шукали. Але на наших умовах.

Nemo повернувся до неї. Безокий погляд ковзнув по ній, по дванадцятьох із перснями довкола зали, по соляній лінії на підлозі, по бронзовому дзвону в Гениних руках.

— Ви ставите коло, — сказав він. — Сімсот тридцять вісім років ви ставите кола. Ви досі не зрозуміли, що коло тримає тільки тих, у кого є ім'я. — Він ступив через соляну лінію. Сіль під його ногою не зашипіла, не спалахнула. Просто лишилася сіллю. — Мене воно не тримає. Воно триматиме його. — Він кивнув на мене. — Того, хто назве.

Леонтина не здригнулася. Але дванадцятеро з перснями переглянулися, і я побачив, як один із них, старий у дорогому пальті, з сивою борідкою, на мить опустив підборіддя, дивлячись на Леонтину. І як вона так само коротко опустила своє.

«Краще мати свого Nemo, ніж чужого».

— Таміло, — сказала Леонтина. — Пані реставраторко. Відкрийте.

Таміла подивилася на мене.

Я міг сказати «ні». Я міг розвернутися, вийти з зали, піднятися трьома рівнями підземелля, вибити двері павільйону й піти додому, на Відінську, до мами, до Каті, до сірникової коробки з жариною на кухонному столі. І Nemo прийшов би туди. До мами. До Каті. До кожного, хто вимовляв моє ім'я.

— Відкривай, — сказав я.

* * *

Таміла стала на коліна на холодній кам'яній підлозі, в самому центрі стовпа місячного світла, біля підніжжя кам'яного крісла. Поставила перед собою свинцеву скриньку. Розклала на шматку білої тканини свої інструменти: пензлики, пінцет, скальпель, тонку шпатулу, пульверизатор із дистильованою водою. Натягла латексні рукавички. Налобний ліхтарик вимкнула: місячного світла вистачало.

Довкола стояли всі: дванадцятеро з перснями, Леонтина, Гена з дзвоном, Лаврін, Денис із сокирою, Саня з колонкою, Сова, що тримала Саню за руку так міцно, що побіліли кісточки, і Nemo з моїм обличчям, що стояв на крок позаду мене й мовчав.

А за ними, в темряві коридорів, уздовж стін, у нішах між стертими іменами стояли забуті. Тисячі. Нерухомі. І шепіт ішов від них, як шурхіт сухого листя на вітрі: «Ім'я. Ім'я. Ім'я».

Таміла взяла згорток пінцетом.

Завбільшки з палець, коричневий, зморщений, перев'язаний шнурком, що від часу став твердим, як дріт. Воскова печатка: двоє лицарів на одному коні. Над ним тремтіло повітря, як над асфальтом у спеку.

Таміла зволожила шнурок водою з пульверизатора. Почекала. Ще раз. Шнурок розм'як. Вона підчепила його шпатулою й, міліметр за міліметром, зняла з печатки. Віск тріснув тонко, як ламається крижинка під ногою.

Згорток розгорнувся сам.

Не розгорнувся — випростався, як випростовується людина, що дуже довго сиділа, зігнувшись, у тісній комірці. Пергамент ліг на білу тканину, вузький, довгий, з єдиним рядком посередині. Літери. Кириличні. Дрібні, густі, написані рукою людини, що поспішала, бо поруч хтось помирав. Голосні стояли на своїх місцях, а приголосні були переплутані, і не так, як раніше, а інакше, по-старому.

Дяк Максим писав своєю таблицею.

Я дістав із-за пазухи Денисову шапку. Розгорнув. Дерев'яна дощечка лягла мені в долоню теплою, як хліб. Два рядки випалених літер. Приголосні, кожна над своєю парою.

— Читай, — сказав Nemo за моєю спиною. Моїм голосом. — Читай уголос, Мир.

— Читайте, пане Мироне, — сказала Леонтина.

Гена підняв дзвін.

Я схилився над пергаментом. Перша літера. Звірив із дощечкою. Друга. Третя. Подумки, мовчки, як навчив Лаврін на Басовому Куті: ховати ім'я в голові, не випускаючи на язик. Четверта. П'ята. Латинське ім'я, записане руськими літерами, як записували чужоземні імена в літописах: звуком, а не правописом. Шоста. Сьома. Восьма. Дев'ята. Десята.

І далі ще кілька слів: прізвище, рід, місце. Французьке. Такого роду я ніколи не чув. Але ім'я…

Ім'я я знав.

Я чув його щодня вже кілька тижнів. Я бачив його на латунній табличці на дверях квартири номер дев'ять у будинку на проспекті Яворницького. На бейджику в салоні зв'язку. У Книзі, в рядку «Наставник».

Лаврентій.

Laurentius.

Я підвів очі від пергаменту.

Лаврін стояв за три кроки від мене, як завжди, на звичних півтора метра, у пальті й капелюсі. І дивився на мене. Він не бачив, що я прочитав. Він не міг бачити. Але він дивився на моє обличчя, і в його власному щось зрушило: так дивиться людина, яка триста років чекала на лист, а тепер бачить, що його нарешті розпечатали, і боїться спитати, що там.