Розділ 19. П'ятнадцять ночей

                                                                             Переможне військо спершу перемагає, а потім іде в бій.

                                                                                                                    — Сунь-цзи, «Мистецтво війни»

Субота. Чотирнадцять ночей до повні.

Лаврін навчав мене на Басовому Куті, біля озера, о другій ночі, коли в місті не лишалося нікого, крім таксистів, котів і нас.

Озеро лежало чорне, як розлите чорнило, і в ньому плавали відображення ліхтарів із набережної та тонкий серпик місяця. Пахло мокрим очеретом, качиним пір'ям і далеким димом. На лавці за моєю спиною сидів Денис у куртці з піднятим коміром і стеріг, бо, як він сказав, «упир упиром, а дорослих чоловіків, що о другій ночі махають руками біля озера, наша поліція теж любить».

— Без солі, — сказав Лаврін. — Без блюдця. Без кружки.

— Минулого разу без кружки мене мало не витягло з тіла.

— Минулого разу ти був сліпим цуценям. — Лаврін стояв за звичні півтора метра, руки в кишенях пальта. — Тепер ти бачив забутих, песиголовців і білу пані. Ти тримав око відкритим на подвір'ї собору, коли гасли ліхтарі. Ти вже вмієш. Тобі просто здається, що ні. Це в тебе від офісу: сім років тобі казали, що ти нічого не вмієш, і ти повірив.

— А якщо потягне?

— Тоді згадай щось, що тебе бісить, — сказав Лаврін. — Кружка — це лише предмет. Якір — у тобі.

Я поклав руку на холодну кору верби, перснем до дерева, і подумки сказав слова. Око відкрилося. Озеро розшарувалося: сьогоднішнє, з качками й пляшками на дні; торішнє; те, дев'яностих, коли тут ще купалися; те, давнє, коли тут не існувало ніякого озера, а тільки болото й річка Устя, що петляла між очеретами. І мене потягло. Вниз, назовні, у воду, в глибину, в те болото, де, мабуть, теж лежали чиїсь імена.

Я згадав власника бізнесу. Білі зуби. «Команда — це родина». Грамоту «За вірність».

Мене відпустило.

— Добре, — сказав Лаврін. — Тепер довше.

Ми тренувалися щоночі. Око, якір, око, якір. Ховати власне ім'я литореєю подумки, без ручки на руці. Чути, коли хтось наближається, ще до того, як побачиш. Відрізняти живе від неживого за подихом, за тінню, за тим, як реагує полум'я сірника. На четверту ніч я тримав око відкритим двадцять хвилин. На шосту — годину. На восьму я побачив, як Денис на лавці світиться тьмяним рудим світлом, рівним і впертим, як жар у печі.

— Що це? — спитав я Лавріна.

— Людина, яка ніколи не тікала, — сказав Лаврін. — Таких мало. Дуже мало. Зазвичай вони гинуть першими, тому статистика в них погана.

* * *

Неділя. Тринадцять ночей.

— Розкажіть, звідки Одін, — сказав я.

Ми сиділи на тій самій лавці біля озера. Денис пішов по каву на заправку. Лаврін дивився на воду.

Він не відповідав, і я вже вирішив, що й не відповість. А потім заговорив, не обертаючись, рівним голосом, яким розповідають чужі історії, щоб не боліло.

— Тисяча сімсот дев'ятий. Мені вісімнадцять. Я галицький хлопчина, син дяка з-під Яворова, і я вирішив, що хочу бачити світ. Найнявся візником до шведського обозу, що йшов на схід, бо шведи платили сріблом, а мій батько — тільки молитвами. Ми йшли за королем Карлом через усю Україну, взимку, в такий мороз, що птахи падали з неба мертвими. А під Полтавою… — Він замовк. — Ти історик. Ти знаєш, що було під Полтавою.

— Знаю.

— Шведи програли. Обоз розбили. Я лежав у яру з кулею в боці й помирав. І тоді до мене підійшов капітан. Високий, рудий, у синьому мундирі з жовтими вилогами. Я бачив його й раніше, в обозі: він ніколи не їв з усіма, ніколи не виходив удень і ніколи не молився з полковим пастором. Він сів поруч зі мною в яру, подивився, як я помираю, і сказав шведською: «Христос тебе вже не прийме. Хочеш, я дам тобі іншого бога?» — Лаврін подивився на мене. — Мені було вісімнадцять, Мироне. Я помирав у яру під Полтавою, і мені було страшно. Я сказав «так».

— Капітан був упирем.

— Капітан був драугром, — сказав Лаврін. — Мерцем зі старих скандинавських саг. Його поховали ще за вікінгів, а він підвівся й пішов служити кожному королю, що воював. Він молився Одіну, бо Одін, як він казав, єдиний бог, який приймає мерців без питань. Він подарував мені двох воронів. Гугіна й Муніна. Думку й Пам'ять. Сказав: «Тепер ти житимеш довго. Тобі знадобляться обидва». А потім пішов слідом за королем до Бендер і більше ніколи не повернувся. — Лаврін видихнув. — «Слава Одіну» — це звичка. Від нього. Триста років. Як «Fan», коли падає тарілка.

— І ви досі молитеся Одіну?

— Ні, — сказав Лаврін. — Я взагалі не молюся. Але коли щось іде добре, дякую йому. А більше дякувати нікому.

Він підвівся, пішов до води й стояв там, біля самого краю, поки Денис не повернувся з кавою.

* * *

Вівторок. Одинадцять ночей.

Катя перетворила мамину вітальню на штаб.

На стіні, приколота кнопками до килима, висіла карта Рівного. Поруч — роздруківки старих фотографій палацу Любомирських, схеми підземних ходів, намальовані від руки, і аркуш А4 з написом: «ОПЕРАЦІЯ. Учасники. Ролі. Запасні варіанти». Під кожним пунктом — підпункти. Під кожним підпунктом — ще підпункти. Генштаб будь-якої армії світу заплакав би від заздрощів, а потім попросив би Катю на консультацію.

— Ти пишеш меморандум на битву з нечистю, — сказав я.

— Я пишу меморандум на все, — відповіла Катя, не відриваючись від ноутбука. — Ти думаєш, переговори з послами простіші? Посли теж не мають імен, коли виходять із кімнати. Вони мають тільки посади.

Карту підземелля роздобув Денис. Точніше, роздобув не він, а Вован, рівненський побратим, з яким Денис два роки тягав кабель на одній позиції, «дигер зі стажем», худий хлопець у камуфляжі з налобним ліхтариком, який двадцять років лазив під містом і знав там кожну цеглину на ім'я.

— Під «Авангардом» ходи йдуть у три рівні, — розповідав Вован, водячи пальцем по карті. — Верхній — це підвали палацу, їх частково розкопали, там тепер водять екскурсії, з табличками й лампочками. Нижче — старі ходи, ще до Любомирських, кам'яні, вузькі, туди ніхто не лазить, бо там вода. А ще нижче… — Він замовк. — А ще нижче є зал. Круглий. Як колодязь. Я туди спускався один раз, у дев'ятнадцять років. І більше не спускався.