Розділ 18. Тунель

                                                                                                                 Бо сильна, як смерть, та любов.

                                                                                                                          — Пісня над піснями, 8:6

Лаврін стояв біля прилавка «Мобільного світу» в довгому пальті й капелюсі, з парасолькою, повішеною на зап'ясток, і розкладав перед продавчинею з рожевим волоссям три буклети.

— …пакет «Преміум», пакет «Комфорт» і пакет «Спокій», — казав він голосом найкращого продавця місяця. — Я б радив «Спокій». Він найдорожчий, але ви ж розумієте, чому?

— Розумію, — сказала продавчиня, і очі її світилися льодистою порожнечею.

— Вона тут працює, — сказав я з порога підсобки. — Ви продаєте страховку продавчині. На її ж телефон.

Лаврін обернувся. Подивився на мене: на пил у волоссі, на тиньк на куртці, на Дениса з сокирою позаду. На дерев'яну дощечку, яку я притискав до грудей, загорнуту в Денисову шапку.

— Звичка, — сказав він. — Не можу пройти повз людину з незастрахованим екраном. — Він клацнув пальцями, і продавчиня кліпнула, оглянулася, побачила буклети на прилавку й насупилася, ніби намагалася пригадати, звідки вони взялися. — Добрий день, Мироне. Бачу, ти знайшов те, що шукав.

— Ви раніше, ніж обіцяли.

— Я ніколи не чекаю до призначеного часу, коли учень пише «дитина». — Він поправив рукавичку. — А коли учень їде до Рівного, де в підвалі на Третього Травня майже сто років лежить таблиця дяка Максима, я не чекаю взагалі.

Денис позаду мене беззвучно поклав руку на сокиру.

— Це хто? — спитав він.

— Мій наставник, — сказав я. — Упир.

Денис подивився на Лавріна. Лаврін подивився на Дениса. Двоє чоловіків, які обидва бачили війну, хоч і в різних століттях.

— Пан у капелюсі, — сказав Денис. — Я вас бачу. Звичайний. Без ікол.

— Ікла я лишаю вдома, — сказав Лаврін.

Денис хмикнув. Руку з сокири не прибрав.

Я ступив до Лавріна. На півтора метра, як завжди. Дощечка в Денисовій шапці пекла груди, ніби жарина.

— Дід написав: «Не віддавай таблицю ні Л., ні Л.», — сказав я. — Я не віддам.

— Знаю, — сказав Лаврін. — Він мені це сказав. У вісімдесят шостому. Через тин, у Петриківці, коли я приїхав спитати, чи не передумав він. Сказав: «Ні тобі, ні їй. Нікому». І зачинив хвіртку. — Він подивився на шапку в моїх руках. — Не давай. Навіть якщо проситиму. Особливо якщо проситиму.

— Ви не попросите?

— Попрошу, — сказав Лаврін спокійно. — Може, не сьогодні. Може, коли стане страшно. Я триста років живу, Мироне, і за триста років не навчився не боятися. Тому тримай її подалі від мене. Ти тепер її хранитель. Як Захарієвич був хранителем згортка.

Продавчиня з рожевим волоссям тим часом дивилася на нас, жуючи жуйку, і, здається, вирішила, що це якесь корпоративне навчання. Вона простягла Лаврінові буклет «Спокій».

— То ви берете? — спитала вона.

— Ні, дякую, — сказав Лаврін. — Я вже маю спокій. Але не такий, як очікував.

* * *

Мама відчинила двері, побачила Лавріна на порозі за моєю спиною й сказала те, від чого в мене зупинилося серце:

— Ой, ще гість! Заходьте, пане, не стійте на порозі, ви ж замерзнете!

Я обернувся. Лаврін стояв на сходах, за порогом, і дивився на маму з виразом, якого я ніколи раніше на його обличчі не бачив. Не іронія. Не втома. Розгубленість. Як у старого чоловіка, якому раптом подарували квіти і покликали на побачення.

— Дякую, пані, — сказав він хрипко. — Ви дуже ласкаві.

І переступив поріг.

Мамине «заходьте» спрацювало так само, як спрацювало б запрошення будь-якої господині. Мама не бачила ікол. Мама бачила худого чоловіка в пальті, з сивими скронями, якому, якщо глянути на колір обличчя, давно не завадила б тарілка борщу.

— Мам, — сказав я стиха, поки Лаврін знімав капелюх. — Ти знаєш, кого ти щойно запросила?

— Твого друга, — сказала мама. — Худого. Блідого. Він що, хворіє?

— Щось на кшталт того.

— Тоді його треба нагодувати, — сказала мама й пішла на кухню.

За столом стало тісно, як на весіллі в селі. Мама поставила перед Лавріном тарілку дерунів зі сметаною, глибоку миску борщу й чарку. Лаврін подивився на все це з щирим смутком.

— Пані Ольго, — сказав він. — Я на дієті.

— Яка дієта? — обурилася мама. — Ви ж прозорий! У вас вилиці світяться!

— Медична дієта, — сказав Лаврін. — Дуже сувора. Лікар заборонив усе, крім… крапельниць.

Мама дивилася на нього з таким співчуттям, що Лаврін знітився, а я й не знав, що він таке вміє. Він узяв дерун, потримав його виделкою, як тримають чужу дитину на хрестинах, і поклав назад.

Саня сидів навпроти й дивився на Лавріна, не кліпаючи.

— Ви справжній, — сказав він. — Справжній упир. Ось тут. За маминим столом. Брат, у мене зараз сльози навернуться.

— Олександре, — сказала Сова.

— Ні, Совонько, дай я спитаю. Одне. — Саня нахилився до Лавріна. — Ви блек слухаєте?

Лаврін розглядав Саню, як ентомолог розглядає жука, що вимагає до себе поваги.

— Музика, від якої тікає нечисть, — сказав він. — Я чув. Мирон розповідав.

— І як вам?

— Я нечисть, — сказав Лаврін. — Як ви думаєте?

Саня засмутився так щиро, що Таміла засміялася в чашку.

— А що ж ви слухаєте? — спитав він.

— Шопена, — сказав Лаврін. — Ноктюрни. Я чув, як він їх грав. Не вживу, в салоні в Парижі. Мені тоді здалося, що це найсумніша й найгарніша музика у світі. Я досі так думаю.

Мама поставила на стіл компот і, розвертаючись, зачепила ліктем тарілку. Тарілка злетіла зі столу, і Лаврін зловив її за пів сантиметра від підлоги. Так швидко, що ніхто, крім мене, не побачив руху. Тільки тарілка опинилася в його руці. Ціла.

— Fan, — пробурмотів Лаврін, ставлячи тарілку на стіл.

Сова підвела голову.