Розділ 17. Третього Травня, дванадцять

                          Що було, те й буде, і що робилося, те робитиметься, і немає нічого нового під сонцем.

                                                                                                                      — Книга Екклезіястова, 1:9

Мамина хрущовка на Відінській має сорок два квадратні метри, дві кімнати, кухню, на якій двоє людей можуть розминутися тільки боком, і балкон, засклений у дев'яностих, де досі стоять банки з помідорами, мій дитячий велосипед і дідові лижі, на яких ніхто ніколи не катався. Уранці в п'ятницю в цих сорока двох метрах ночувало шестеро людей і, як з'ясувалося, одна мамина кицька на ім'я Пані Гортензія, яка не виходила з шафи з тієї миті, як побачила Саню.

Мама прокинулася о шостій і до восьмої напекла дерунів. Тарілка, друга, третя. Сметана в банці. Часник, перетертий із сіллю. Деруни лежали на столі стосом, гарячі, з хрусткими краями, і пахли так, як пахне дитинство, коли ще не знаєш, що буває безробіття, нечисть і борги перед упирями.

— Їжте, — сказала мама тоном, яким не просять, а наказують. — Усі. А ти, Денисе, бери ще. Ти вчора до нас із сокирою прийшов, значить, тобі треба сили.

— Дякую, пані Ольго, — сказав Денис, з'їдаючи п'ятий дерун. — Я вам потім роутер налаштую. У вас вайфай слабкий, я бачив.

— А він є? — здивувалася мама.

— Є, — сказав Денис. — Його вам у дев'ятнадцятому році провели, і відтоді ніхто не чіпав. Пароль «12345678».

— Це Мирон ставив, — сказала мама з гордістю.

Сова сиділа біля вікна з чашкою чаю й беззвучно реготала в рукав. Таміла допомагала мамі на кухні, і звідти долітало: «Ні-ні, доню, тертим, а не на блендері, бо на блендері вони як каша». І «доню». Мама вже називала її «доню». Через дванадцять годин знайомства. Мене вона почала так ласкаво називати десь на третьому році життя, і то лише після того, як я навчився не їсти пісок.

Саня з'їв дев'ять дерунів і пішов дивитися на бабусин гараж.

О пів на дев'яту подзвонив Вітьо з Дубна.

— Денисе, — сказав сторож у гучномовці так голосно, що Пані Гортензія в шафі зашипіла. — Денисе, шо ти мені тут лишив?! Я зранку виходжу, а біля конов'язі сидить собака. Здоровий, як теля. Прив'язаний твоїм кабелем. І він… — У трубці щось булькнуло. — Денисе, він розмовляє.

— Шо каже? — спитав Денис, макаючи дерун у сметану.

— Каже «відв'яжи»! Людським голосом! А потім каже, шо в нього права!

— То не відв'язуй, — порадив Денис. — Почекай до ночі. Він сам піде.

— А як не піде?

— Тоді налий йому води. І не дивись в очі. — Денис подумав. — І, Вітьо, я тобі роутер налаштую. Два. Як обіцяв.

Він поклав слухавку. Мама дивилася на нього з підозрою.

— Яка собака? — спитала вона.

— Службова, — сказав Денис. — Охороняла кабель.

* * *

Катя приїхала «Інтерсіті» з Києва об одинадцятій. Зайшла в квартиру з дорожньою сумкою, в пальті кольору мокрого асфальту, подивилася на кухню, де мама вчила Тамілу ліпити вареники, на Сову, що читала польський путівник по Рівному тридцятих років, знайдений на антресолях, на Дениса, що сидів на підлозі в коридорі біля роутера з ноутбуком на колінах, і на мене.

— Мироне, — сказала вона. — У тебе в маминій квартирі зараз більше людей, ніж у моєму відділі в міністерстві.

— У твоєму відділі є хтось, хто вміє обтискати кабель сокирою?

Катя подивилася на Дениса. Денис підняв руку з обценьками й помахав.

— Ні, — визнала Катя.

Вона зняла пальто, повісила на вішак, який пам'ятав нас обох малими, і сіла поруч зі мною за кухонний стіл.

— Розповідай, — сказала вона. — Коротко. З фактами.

Я розповів. Про Львів, про Леонтину, про крісло, про забутих, про Полтву, про песиголовців, про білу пані. Про ключ. Про записку, яку «ввічливий чоловік від діда» лишив на маминому килимку.

Катя слухала мовчки. Наприкінці вона втупилася в ключ, що лежав на клейонці між сільничкою й цукорницею, так, ніби той був пунктом порядку денного, який ніхто не погодив.

— Третього Травня, дванадцять, — сказала вона. — Це Соборна, так?

— Так.

— А що там зараз?

Я задумався. Соборна, дванадцять. Від нашої школи до центру. Я проходив повз тисячу разів.

— Здається, салон зв'язку, — сказав я.

Сова в кріслі біля вікна вдавилася чаєм.

* * *

Рівне, в якому я виріс, і Рівне, про яке читав у бабусиних розповідях та в архівних довідниках, — два різні міста, накладені одне на одне, як дві фотоплівки, що їх необережно проявили разом.

Те, давнє Рівне, Równe, як його звали на картах між двома світовими війнами, жило на вулиці Третього Травня. Повітове місто Волинського воєводства, біля самого кордону з совєтами. Вулиця тягнулася від вокзалу до старого міста бруківкою, повз крамниці, кав'ярні, перукарні, контори адвокатів і нотаріусів, повз аптеки з написами польською, вивіски на їдиші й оголошення українських кооперативів. Добра половина міста розмовляла їдишем: єврейські родини тримали крамниці, ремесла, кравецькі майстерні, годинникові лавки. Багато поляків служили в урядах, у старостві, в поліції, в гімназіях. Українці жили й у місті, й на околицях, і в селах довкола, торгували на ринку, тримали кооперативи й читальні «Просвіти». Три народи, три мови, три календарі свят, три способи хреститися або не хреститися зовсім. На ринку всі торгувалися з усіма. У кав'ярнях усі сиділи поруч. А в газетах тридцятих дедалі частіше друкували гасло, яке я, історик, не можу перечитувати без важкого серця: «Свій до свого по своє». Його підхоплювали то одні, то інші, і щоразу воно означало одне: купуй тільки в своїх, а з сусідом не май справи. Сусідів, які жили поруч століттями, вчили бачити одне в одному чужих. Та за кілька років прийшли ті, для кого чужими були всі, і вулиця Третього Травня спорожніла.

А на острові, на річці Усті, стояв палац князів Любомирських. Пишний, бароковий, із колонами й гербами, найгарніший, як казали, на всю Волинь. Він пережив гімназію, госпіталь, військову церкву, школу. І згорів травневої ночі тисяча дев'ятсот двадцять сьомого року: дах зайнявся від сухої ґонти, вогонь не могли збити кілька днів, і все місто шепотіло про підпал, хоча довести нічого не змогли. Совєти в сороковому підірвали руїни. У шістдесятих підірвали ще раз і засипали фундаменти землею. Діти каталися там на санчатах із гірки, яку прозвали «кудикіною». Тепер на тому місці стадіон. А під стадіоном, кажуть старі рівняни, досі тягнуться ходи. Від палацу на острові — до палацика «На гірці», до парку, під річкою, під містом. Частину їх нещодавно розкопали й навіть водять туди туристів із ліхтариками. Про решту ніхто не знає. Рівне взагалі вміє зберігати таємниці: тут навіть таксисти мовчать, якщо їх не питати про ціни на бензин.