Розділ 16. Біла пані

                                                                                                                   Я в серці маю те, що не вмирає.

                                                                                                                      — Леся Українка, «Лісова пісня»

О дев'ятій ранку квартира Дениса на Сихові нагадувала польовий шпиталь після нічного бою, тільки з котом.

Саня спав на дивані, звісивши ноги через бильце, бо диван розраховували на людей нормального зросту. На його грудях, як сфінкс на піраміді, лежав одноокий Тайсон і дивився на кожного, хто наближався, з виразом митника, що вже знайшов у твоїй валізі контрабанду. Сова сиділа в кріслі в Денисовому худі з написом «Зв'язок — це життя», завеликому на три розміри, з мокрим волоссям, замотаним у рушник, і пила вже третю каву. Таміла спала в єдиній спальні, згорнувшись клубочком на краю ліжка, як кошеня. Денис смажив на кухні яєчню на всіх і наспівував щось із «Братів Гадюкіних», безбожно фальшивлячи в приспіві.

А я сидів за кухонним столом і дивився на ключ.

При денному світлі він виглядав ще буденніше, ніж уночі. Маленький, залізний, завдовжки з мізинець, із вушком-кільцем і простою бородкою на три зубці. Іржа вкривала його рівномірно, як пил — старе підвіконня. Я потер вушко пальцем, потім краєм рушника, потім, з дозволу Дениса, губкою для посуду з жорсткого боку.

Під іржею проступили літери.

Крихітні, вибиті по колу вушка, як напис на внутрішньому боці персня. Та сама литорея. А поруч із ними, ще дрібніше, як мушиний слід, штамп: орел у короні й кілька латинських літер.

— Сово, — покликав я. — Тут польське. Здається.

Сова підійшла з кавою, нахилилася, примружилася.

— «Oddz. Równe», — прочитала вона. — Відділ Рівне. Скорочено. А тут… «1939». — Вона подивилася на мене. — Це клеймо майстра або установи. Ключ виготовили в Рівному. Або для Рівного.

Я тим часом розшифрував литорею. Чотири слова. Чотири хвилини. Я ставав професіоналом.

«Трьох Травня. Дванадцять. Пивниця».

— Третього Травня, дванадцять, — переклала Сова, ще не дослухавши. — «Ulica 3 Maja». Так за Польщі називалася головна вулиця в багатьох містах. На честь конституції тисяча сімсот дев'яносто першого року. У Рівному теж.

— Тепер Соборна, — сказав я. — Я по ній до школи ходив.

На дивані Саня розплющив одне око. Тайсон на його грудях зашипів.

— Рівне? — спитав Саня хрипко. — Ви сказали «Рівне»? Ми їдемо додому?

* * *

Ми сперечалися пів години. Тобто сперечався здебільшого я сам із собою, а решта по черзі ставили питання, на які я не мав відповідей.

— Захарієвич заховав ключ разом зі згортком, — казав я, ходячи по кухні. — Навіщо? Якщо ключ від Рівного, значить, у Рівному лежить те, що допомагає відкрити згорток. Або прочитати його. Або вберегти від Nemo того, хто його відкриє.

— Або там лежить пастка, — сказала Таміла, що вже прокинулася й сиділа на підвіконні з чашкою. — Тридцять перший казав не відкривати.

— Тридцять перший служить Nemo.

— Леонтина теж, як з'ясувалося, — сказала Таміла, не підводячи очей від чашки.

На кухні запала така тиша, що чутно було тільки олію на сковорідці.

— Ми не знаємо, що вона зробила, — сказав я. — Може, домовилася, щоб ми втекли.

— Може, — погодилася Таміла. — А може, ні.

Денис поставив на стіл сковорідку з яєчнею й сів навпроти мене.

— Слухай сюди, — сказав він. — У війську нас учили простої речі. Коли не знаєш, що робити, роби те, що віддаляє тебе від противника й наближає до своїх. У Львові твої противники. Куди ближче до своїх?

— У Рівному мама, — сказав я.

— У Рівному мій гараж, — сказав Саня з дивана. — Бабусин. На Басовому Куті. Там досі стоїть магнітофон «Весна».

— Скільки до Рівного? — спитала Сова.

— Двісті кілометрів, — сказав Денис. — Три години по трасі. Траса, до речі, якраз повз Дубно йде.

Я підвів очі.

— Не повз, — сказав я. — Через.

* * *

Перед виїздом я подзвонив Лаврінові. Він узяв після першого гудка, як завжди останніми днями: ніби спав, тримаючи телефон у руці.

— Ти живий, — сказав він. Не запитання. — Я знаю, як згасли ліхтарі на Вірменській.

— Звідки?

— Мироне, я триста років живу. Я маю знайомих у кожному місті, включно з тими, де не буваю. Особливо з тими. — Він перевів подих, якого не потребував. — Розкажи.

Я розповів. Про крісло, про камінь, про скриньку, про забутих, про Леонтину, що схилила голову. Лаврін слухав мовчки, і коли я закінчив, мовчав іще стільки, що я встиг перевірити, чи не скінчилися гроші на рахунку.

— Тепер ти розумієш, — сказав він, — чому твій дід написав «Л» і не дописав далі?

— Ні. Тепер я розумію ще менше. Бо вас двоє.

Лаврін засміявся. Коротко, сухо, без радості.

— Чесно, — сказав він. — Їдеш до Рівного?

— Через Дубно.

— Через Дубно, — повторив Лаврін, і голос його змінився: став обережним, як у сапера. — Слухай уважно, Мироне. Якщо в Дубні тебе хтось покличе зі стіни, не відповідай одразу. Дочекайся, поки спитає тричі. На перший раз відповідає дурень. На другий — гість. На третій — свій. Зрозумів?

— Звідки ви…

— Я теж колись проїжджав Дубно, — сказав Лаврін. — Давно. І мені теж не відповіли, поки я не спитав тричі. — Знову ця пауза, в якій він щось важив. — Я приїду до Рівного. До повного місяця. Обіцяю.

— А ви тримаєте обіцянки?

— Я триста років їх тримаю, Мироне, — сказав Лаврін. — Це єдине, що в мене виходить краще, ніж продавати страховку.

* * *

Траса Львів — Київ виповзає з міста неохоче, через склади, заправки й торговельні центри, а потім раптом розкривається, як книжка, і перед тобою — пагорби. Галицькі, м'які, жовто-руді восени і запаморочливо зелені влітку, з посадками буків і грабів, з білими хатами по схилах, з церквами, що визирають з-за пагорба то банею, то хрестом. Ліворуч, на пагорбі, проплив Олеський замок, білий, з червоним дахом, як із дитячої книжки про принцес. Саня, що вже прокинувся, притулився до вікна й прошепотів: «Я тут у дитинстві був, нас зі школи возили, і я загубив кросівок». Сова спитала: «Як можна загубити один кросівок?» Саня сказав: «Я був талановитою дитиною».