Розділ 15. Денис

Не можна двічі ввійти в ту саму ріку.

— Геракліт

Русалка вивела нас до залізних сходів у бетонному колодязі десь за Підзамчем і пірнула, не попрощавшись. Тільки зелене волосся колихнулося на поверхні й розтануло в чорній воді.

Гена зупинився біля сходів.

— Лізьте, — сказав він. — Я назад.

— Куди назад? — Таміла вчепилася в поруччя. — Гено, там ті… забуті.

— Там пані Леонтина, — сказав Гена. — Я не знаю, шо вона зробила і чому. Але мій дід сорок років служив її дідові, а я двадцять років служу їй. Якщо вона там лишилася — я мушу знати, як і з ким. — Він подивився на мене. — Пане Мироне, ключ бережіть. Я бачив, як ви його взяли. Не бійтеся. Я не скажу.

— Чому?

Гена знизав плечима.

— Бо дід казав: Мазури не носять чужого. Ми носимо тільки Книгу.

Він розвернувся й пішов назад тунелем, по пояс у воді, з ломиком у руці, і світло від його телефона ще миготіло на мокрих стінах, поки не зникло за поворотом.

* * *

Підзамче о третій ночі схоже на декорацію до фільму, в якому всі актори вже пішли додому, а режисер забув вимкнути ліхтар. Порожня вулиця, склади з облупленими цегляними стінами, залізнична колія за парканом, ліхтар, що мигає, як нервовий тик. Ми вилізли з колодязя, мокрі до пояса, з волоссям, що прилипло до чола, пахнучи так, що навіть місцевий кіт на паркані скривився й відвернувся. Кіт, який жив біля складів на Підзамчі, мав право на скепсис щодо запахів, і він ним скористався.

— Таксі, — сказав Саня, викручуючи бороду, як ганчірку. — Зараз. Я вже викликаю.

— О третій ночі? — Сова тремтіла, обхопивши себе руками. — З таким запахом? Нас ніхто не візьме.

— Візьмуть, — сказав Саня з тим самим залізним оптимізмом, з яким колись вірив, що Darkthrone приїдуть у Рівне. — Я ставлю чайові. Великі. Дуже великі. Усі гроші з карпатської відпустки.

Телефон пискнув за сорок секунд. «Водій прямує до вас. Денис. Volkswagen Transporter, сірий. 3 хвилини».

— Бусик, — сказав Саня. — Бачите? Всесвіт на нашому боці.

Бусик виявився старим «Транспортером» четвертого покоління, сірим, з пом'ятим крилом, наліпкою «Карпати Львів — назавжди» на задньому склі й логотипом інтернет-провайдера на боці, напівзаклеєним скотчем. Він під'їхав, обдав нас вихлопом і зупинився.

За кермом сидів чоловік років тридцяти трьох. Коротко стрижений, широкоплечий, з перебитим носом і шрамом над бровою, у чорній куртці з капюшоном і робочих штанах із кишенями на колінах. На панелі приладів лежали обценьки, моток оптоволоконного кабелю й термос. З магнітоли стиха грав старий львівський рок.

Він подивився на нас. На мокрі штани. На Саню з колонкою. На Сову з волоссям, із якого капало. На Тамілу з налобним ліхтариком. На мене.

Потім глибоко втягнув носом повітря.

— Та йой, — сказав він. — Ви шо, з Полтви?

— З Полтви, — підтвердив Саня.

Денис перевів погляд на екран телефона, де світився подвійний нічний тариф і Санині «дуже великі чайові». Зважив. Зважив ще раз.

— Сідайте, — сказав він. — Я в армії й не таке возив. Тільки не на сидіння, краще на кабелі. Вони в мене в бухтах на підлозі, їм однаково.

Ми влізли. Усередині пахло пластиком, кавою й залізом. На підлозі лежали бухти кабелю, коробки з роутерами, драбина, ящик з інструментами. Ми сіли на кабелі, як курчата в кошику, і Денис рушив.

— Куди? — спитав він.

Я відкрив рота й закрив: відповіді не мав. До Леонтини не можна. На Вірменську не можна. До готелю, де зупинилися Саня з Совою, теж не можна: з'явитися на ресепшені о третій ночі з ароматом Полтви означало б зробити адміністраторові незабутню зміну.

— Куди-небудь, — сказав я. — Подалі від центру.

— Подалі від центру — це Сихів, — сказав Денис. — Я там живу. Можу підкинути. Душ, правда, в мене один і кіт психований. Але кава є.

— Ви нас не знаєте, — сказала Таміла.

— А ви мене, — відповів Денис. — Але ви лізли з каналізації о третій ночі, і жоден з вас не п'яний. Значить, у вас біда. А я біду бачу з першого погляду. Я сім років у фанатському секторі на «Україні», потім чотири роки зв'язківцем у війську. Біду там бачиш частіше, ніж футбол.

Він звернув на вулицю Хмельницького. Порожню, з трамвайними коліями посередині, зі старими будинками, в яких горіло хіба одне вікно на квартал.

І в бічному дзеркалі щось ворухнулося.

* * *

Я побачив їх першим. Не очима: перстень на пальці спалахнув так, що я зашипів крізь зуби. Таміла обернулася. Сова подивилася в заднє скло.

— Мироне, — сказала Сова. — За нами біжать собаки.

Не собаки.

Троє. Вони бігли по дахах складів, уздовж колії, по парапетах, стрибаючи з будинку на будинок, як стрибають коти, тільки кожен завбільшки з дорослого чоловіка. Довгі сірі плащі розвівалися за ними, як крила. Людські ноги в чоботях. Людські руки. А над комірами плащів — собачі голови. Великі, темні, з гострими вухами й довгими мордами, з яких звисали язики. Очі світилися жовтим, як фари вантажівки в тумані.

— Песиголовці, — сказав я.

У старих українських легендах песиголовці жили десь за краєм світу, людоїди з собачими головами й одним оком посеред лоба. Їх згадують і в Геродота, і в середньовічних бестіаріях, і в бабусиних казках про те, що буде, якщо не спати вночі. Козаки, кажуть, із ними воювали. Як з'ясовувалося, одне око — пізніша вигадка. Очей у них два. І обидва дивилися на наш бусик.

— Хто-хто? — спитав Денис, глянувши в дзеркало. Він бачив тільки темряву й дахи. — Там нікого.

— Повірте, — сказав я. — Там є.

— Вони хочуть ключ, — прошепотіла Таміла. — Мироне, це ж по ключ.

Перший песиголовець стрибнув із даху складу на тротуар перед нами. Приземлився на чотири кінцівки, проїхав по асфальту, висікаючи кігтями іскри, і випростався посеред вулиці. Просто перед бусиком. Задер голову й завив.

Денис його не бачив. Але він почув.