Розділ 14. Полтва

Облиште всі надії, хто сюди входить.

— Данте Аліг'єрі, «Божественна комедія. Пекло»

— Сідайте, пане Мироне, — сказала Леонтина.

Не попросила. Не запросила. Сказала так, як кажуть у суді: «Підсудний, встаньте», тільки навпаки. І вісімдесят сім років порожнє крісло з потертим зеленим оксамитом стояло переді мною, і над сьомою чашкою стояла пара, що не хиталася.

— А якщо ні? — спитав я.

— Тоді ми дочекаємося, поки чай охолоне, — сказала Леонтина. — Він не охолоне. Я пробувала. Двадцять років тому, коли мене призначили головою, я налила чашку в тринадцяте крісло, як навчав дід. Вона парувала до ранку. А потім я вилила її в раковину, і раковина тріснула.

Саня нахилився до мене й прошепотів так, що почули всі:

— Брат, я б не сідав. У фільмах жахів хто сідає в прокляте крісло, той помирає першим. Другим помирає той, хто його відмовляв. Тобто я.

— Олександре, — сказала Сова.

— Я просто попереджаю.

Таміла нічого не сказала. Вона дивилася на мене. А потім, на якийсь міліметр, кивнула.

Я підвівся, обійшов стіл і сів.

Крісло прийняло мене м'яко, як старий диван у бабусі, і я встиг подумати… ні, не встиг. Перстень спалахнув. Не нагрівся, не потеплішав. Спалахнув, ніби хтось тицьнув мені в палець запальничкою. Кімната попливла.

* * *

Підвал. Той самий. Але пахне інакше: гаром, мокрим камінням і страхом. Над головою гупає, з цегли сиплеться пил. На столі горить свічка, полум'я тремтить від кожного вибуху. Біля столу ніхто не сидить. Протокол уже написаний. Крісла відсунуті.

Старий із білою бородою до грудей, у чорному пальті, підводиться з тринадцятого крісла. З мого крісла. Захарієвич. У руках у нього свинцева скринька, завбільшки з коробку для сигар, обмотана мотузкою. Він дивиться на свічку, на протокол, на порожні крісла. Потім просто на мене. Ніби бачить.

— Ти прийшов, — каже він. Вірменський наголос. Голос глухий, як із колодязя. — Добре. Дивись уважно, хлопче з перснем. Я покажу один раз.

Він іде. Я йду за ним, тобто не я, а моя увага, мій погляд, прикутий до його спини. Сходи. Вірменська вулиця, чорна, з розбитими ліхтарями. Ворота собору. Подвір'я, вимощене надгробними плитами з написами, стертими підошвами кількох століть. Захарієвич зупиняється біля дзвіниці. Рахує камені в стіні від дверей, ворушачи губами. Чотирнадцятий? Ні. Тринадцятий. Він виймає з кишені долото, і камінь піддається легко, ніби чекав. За ним — ніша. Скринька лягає в нішу. Камінь повертається на місце. Захарієвич замазує шви розчином із бляшанки, охайно, як тинькар, і проводить по свіжому розчину пальцем: одна вертикальна риска, одна горизонтальна. Хрестик. Маленький, як подряпина.

Потім обертається до мене.

— Тринадцятий від дверей, — каже він. — Не забудь. Ти один тепер знаєш. — Він витирає долото об поли пальта. — І не відкривай сам. Він чує.

І тільки тепер я бачу, що він не дивиться на мене. Він дивиться повз мене, через моє плече, кудись у глиб подвір'я, в тінь під стіною. І обличчя в нього стає таким, яким буває в людей, що побачили давно знайому біду.

Я обертаюся подивитися, що там.

* * *

— Мироне! Мироне!

Таміла трясла мене за плечі. Я сидів у кріслі з зеленим оксамитом, мокрий від поту, і перстень пік палець так, що здавалося, шкіра під ним зараз задимить. Сьома чашка на столі стояла порожня. Не перекинута. Не розлита. Просто порожня, суха, ніби з неї випили до дна.

— Тринадцятий камінь, — сказав я, і голос у мене тремтів. — Від дверей дзвіниці. Свинцева скринька.

Леонтина підвелася так різко, що крісло під нею скрипнуло. За весь вечір це був перший звук, який вона собі дозволила.

— Геннадію. Ключі від собору.

— Пані Леонтино, перша ночі…

— Тому й зараз, — сказала вона. — Вісімдесят сім років ми чекали. Я не чекатиму до ранку.

* * *

Подвір'я вірменського собору вночі мовчить так, як мовчать старі люди, що пам'ятають більше, ніж хочуть розповісти. Під ногами — надгробні плити, вмуровані в бруківку, з вірменськими й латинськими написами, стертими до м'яких, майже невидимих борозен. Над головою — вузький шматок неба між стінами, мокрий, без зірок. Дзвіниця, кремезна, темна, з дерев'яним верхом. На стінах, вище людського зросту, тьмяно горіли три ліхтарі в кованих оправах, старі, жовті, з тих, що Лаврін радив не розглядати.

Я їх і не розглядав. Я рахував камені.

— Один, — шепотів я, торкаючись холодної кладки пальцем. — Два. Три…

— Брат, — прошепотів Саня, що стояв позаду з колонкою в руках, як із гранатометом. — А якщо тут два входи? Ти від яких дверей рахуєш?

— Від дзвіниці.

— А якщо вони за вісімдесят сім років перебудували двері?

Я зупинився на сьомому камені й подивився на нього.

— Саню. Все одно треба подивитися.

— Я просто питаю. Я інженер. Інженери завжди питають, де документація.

— Тринадцятий, — сказав я. І торкнувся каменю, і під пальцем, у шві, в старому розчині, що пережив і війну, і совєтів, і незалежність, і туристів із селфі-палицями, відчув подряпину. Одна вертикальна риска, одна горизонтальна. Хрестик.

Таміла вже стояла поруч на колінах, із налобним ліхтариком і реставраційним скальпелем.

— Тримай світло, — сказала вона. — Розчин вапняний. Добре. Він піддається.

Вона працювала швидко й обережно водночас, як хірург, що оперує під обстрілом. Шви кришилися під лезом, сірий пил сипався на плиту під ногами, на чиєсь стерте ім'я. Сова тримала ліхтарик. Гена стояв біля воріт, спиною до нас, і дивився на вулицю. Леонтина стояла посеред подвір'я, спираючись на парасольку-тростину, і мовчала.

Камінь хитнувся.

Таміла підчепила його скальпелем, я підхопив обома руками, і він вийшов зі стіни легко, як шухляда зі старого комода, і в ніші за ним, у пилу й павутинні, лежала свинцева скринька, обмотана мотузкою, що від доторку розсипалася на порох.