Розділ 13. Obecnych: trzynastu

Що робиш, роби швидше.

— Євангеліє від Івана, 13:27

Леонтина Орестівна розливала чай сама. Не кликала Гену, не дзвонила в дзвоник, а підводилася, брала порцеляновий чайник із блакитними пташками й ішла довкола столу, наливаючи кожному. Неквапно. Церемонно. Так розливають чай у домах, де пам'ятають, що колись за цим столом сиділи люди, яких уже нема, і не хочуть, щоб вони образилися.

— Мій дід, Северин Бачинський, — сказала вона, сідаючи на своє місце, — вів протоколи засідань власноруч. Польською, бо тоді всі офіційні папери в місті писали польською. Ось останній.

Вона поклала на стіл аркуш. Пожовклий, складений учетверо, з чорнильною плямою в куточку, ніби той, хто писав, різко відсунув чорнильницю. Почерк дрібний, рівний, з довгими хвостиками в літер «ł» і «ż».

— Я читаю польську, — сказав я. — Але цей почерк…

— Давай мені, — сказала Сова.

Вона взяла аркуш обережно, двома пальцями, як Таміла бере пергамент, нахилила до лампи під зеленим абажуром і почала читати. Спершу мовчки, ворушачи губами. Потім уголос, одразу українською, рівним, трохи відстороненим голосом, яким синхроністи перекладають чужі промови:

— «Протокол засідання Львівського відділу. Двадцять перше вересня тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Місце: дім на Вірменській, підвал. Час: дев'ятнадцята година. Обстріл триває…»

Саня, що сидів поруч зі мною, обережно поставив чашку на блюдце й більше її не торкався. Для Сані, який на концертах ставить пиво на колонку двісті ват, це був жест глибокої поваги.

* * *

Lwów. Вересень 1939 року.

Обстріл тривав восьмий день.

Німецька артилерія стояла на пагорбах біля Збоїськ і била по місту з методичністю бухгалтера, що закриває квартальний звіт: по вокзалу, по казармах, по електростанції, по всьому, що мало вигляд важливого, і по всьому, що не мало. Снаряди падали з таким звуком, ніби небо рвали навпіл, як мокре простирадло. Після кожного вибуху з вікон Вірменської вулиці осипалося скло, а собор навпроти, що стояв тут ще за Казимира, здригався всіма своїми майже шістьмастами роками й не падав. Вірмени казали: бо святий. Ясько Мазур казав: бо муровано на яєчному жовтку, як у старі часи, а не на сучасному цементі, в який будівельники додають більше горілки, ніж піску.

Ясько Мазур, двадцять шість років, батяр із Личакова, сидів на сходах до підвалу з цигаркою в зубах і кашкетом на потилиці й стеріг двері. Стерегти двері в місті, яке бомблять з одного боку й облягають з другого, — заняття безглузде, але Ясько ставився до нього серйозно, як ставився до всього, що доручав йому пан Бачинський. А пан Бачинський доручав йому багато, бо Ясько, попри свої вулиці, свої бійки, свої пісеньки про кобіт із Замарстинова й свою репутацію, мав одну рідкісну чесноту: ніколи не брехав тим, хто йому довіряв. Решті брехав щедро й з артистизмом, але це вже інша розмова.

У підвалі за довгим дубовим столом сиділо дванадцятеро.

— Панове, — сказав Северин Бачинський. Шістдесят років, адвокат, сиве волосся, зачесане назад, окуляри в золотій оправі, костюм-трійка, бездоганний навіть на восьмий день облоги. — Ми мусимо вирішити сьогодні. Завтра може бути пізно.

— Вирішувати нема чого, — сказав ротмістр Тадеуш Ружицький, у френчі, з перебинтованою лівою рукою. — Німці за пагорбами. Совєти вже на Личакові й Знесінні. Уряд третій день у Румунії. Треба брати Книгу й іти на південь, через Заліщики, поки міст стоїть.

— Міст уже не стоїть, пане ротмістре, — м'яко сказав бухгалтер Ізидор Гольдман, маленький, сивий, у нарукавниках, як у конторі. — Я чув по радіо. Та й дороги забиті. Біженці, вози, військо. Нас розстріляють, перш ніж ми дійдемо до Стрия.

— Тоді на захід, — сказав хтось на іншому кінці столу.

— На захід? До німців? — Гольдман зняв окуляри й протер їх хусточкою. — Я, пане, на захід не піду. Ви знаєте чому. Ви всі знаєте.

Ніхто не відповів. Десь над головою гупнуло так, що з цегляного склепіння посипався пил, і лампа гойднулася на ланцюжку, кидаючи тіні по стінах, як по палубі корабля в шторм.

— А якщо лишитися? — спитала пані Ванда Островська, вдова, у чорному, з перснем на безіменному пальці, як у всіх за цим столом. — Совєти — це не німці.

— Совєти — це совєти, — сказав Бачинський. — Я був у Києві в двадцятому. Я бачив, що вони роблять з архівами. І з людьми, які ці архіви вели. Вони не спалять Книгу, пані Вандо. Вони зроблять гірше. Вони її прочитають.

Старий пан Кшиштоф Захарієвич, вірменин, хранитель архіву, вісімдесят два роки, з білою бородою до грудей і руками, вкритими плямами, як старий пергамент, підняв голову.

— Книгу можна винести, — сказав він, вимовляючи кожне слово окремо, з тим особливим вірменським наголосом, що його львів'яни впізнавали з першого слова. — Книга ходить зі своїм хранителем. Але згорток не піде. Згорток не можна виносити. Він лежить у цих мурах п'ятсот років. Він уріс у них.

— Тоді що з ним робити?

— Сховати, — сказав Захарієвич. — Так, щоб не знайшли ні німці, ні совєти, ні ми самі. І залишити ключ тому, хто колись зможе його відкрити.

Ясько на сходах загасив цигарку об підошву.

* * *

Найбільше в ті дні дивувало не те, що місто бомбили. Бомбили його й раніше: у вісімнадцятому, у двадцятому, і щоразу місто вставало, обтрушувало пил і варило каву. Дивувало інше: люди перестали боятися нечисті.

У підвалах, де ховалися від обстрілу, сиділи всі разом: панове й служниці, гімназисти й старі єврейки, священники й картярі з кнайп на Казимирівській. І пивничники, сірі, кудлаті, завбільшки з дитину, що жили в цих підвалах століттями й зазвичай гасили свічки та псували вино, тепер приносили людям старі ковдри, сухарі з тайників і воду. Ніхто не кричав. Ніхто не хрестився. Одна стара пані на Руській, якій пивничник подав кухоль води, подивилася на нього крізь пенсне, сказала «dziękuję, panie» і повернулася до вервиці. Війна, як з'ясувалося, найкращий спосіб навчити людей толерантності. Шкода, що й найдорожчий.