Розділ 12. Хто кому винен

                                                                                                                          Не позичай і не бери в позику.

                                                                                                                            — Вільям Шекспір, «Гамлет»

Тридцять перший доїв яблуко разом із качаном. Акуратно, по колу, як їдять люди, що пам'ятають голод. Хвостик поклав на столик біля вікна, поруч із Таміліною пляшкою води.

— Пані не помітить, — сказав він, кивнувши на сусідку, що похропувала під ковдрою. — Вона яблука рахує, тільки коли продає. А до онуків везе не рахуючи. Добра жінка.

Я сидів на нижній полиці, вчепившись у край столика. Перстень на пальці не пік, а тільки гудів, як трансформатор у під'їзді. Таміла навпроти перегорнула сторінку й не підвела очей.

— Чого ви хочете? — спитав я пошепки.

— Поговорити. — Тридцять перший звісив ноги нижче, і кирзові чоботи загойдалися над головою сусідки, як маятник. — Мені, бачиш, ні з ким. Люди мене забувають, поки я договорю речення. Нечисть боїться. А ти бачиш і не забуваєш. Ти, онуку, перший співрозмовник за багато років. Не обіцяю, що я цікавий. Але я голодний на розмову, як та нічниця на сон.

— Мироне, — сказала Таміла, не відриваючись від книжки, — ти з ким шепочеш?

— З полицею.

Таміла підвела очі. Подивилася на порожню, з її погляду, верхню полицю. На мене. На мою руку з перснем. І без жодного слова дістала з рюкзака плитку шоколаду, відламала половину й простягнула мені.

— Їж, — сказала вона. — У тебе цукор упав. І передай полиці, що якщо вона мені щось зробить, я її вимию хлоркою.

Тридцять перший нагорі засміявся. Я ніколи досі не чув, як він сміється: коротко, сухо, як хрускіт сірника.

— Добра дівчина, — сказав він. — Хоробра. Таких ми поважаємо.

Я відкусив шоколад. Таміла повернулася до книжки, але я бачив, що сторінку вона більше не гортає.

— Ти знаєш, що винен упиреві? — спитав Тридцять перший.

Шоколад став поперек горла.

— Лаврінові?

— Левицькому. — Тридцять перший сперся ліктями на коліна. — Він тобі в салоні сказав: «Дід мені винен, а тепер, мабуть, ти». Сказав і не пояснив. А ти не спитав, бо злякався. Потім Контора злякала тебе своїм боргом, і ти про упирів забув. А це, онуку, два різні борги. Контора хоче від тебе того, що їй не належить. А упир — того, що йому обіцяли.

— Хто обіцяв?

— Твій прадід. Стефан. — Тридцять перший подивився у вікно, де пливла чорна ніч із рідкими вогниками сіл. — Він був у Левицького учнем. П'ятим чи шостим, я вже збився. Контора хотіла його на живця. Як тебе зараз. Стефан відмовився. А Контора відмов не прощає. Тоді упир пішов до них і сказав: «Відпустіть хлопця. Я буду вам служити далі. Наставником. Для всіх наступних». І вони погодилися, бо упир, що добровільно служить, — це дорожче за одного селянського хлопця з перснем.

Поїзд гойднуло на стрілці. Сусідка схропнула й перевернулася на інший бік.

— А Стефан, — продовжив Тридцять перший, — у подяку пообіцяв упиреві одну річ. Не гроші. Не кров. Пообіцяв, що Торські допоможуть Левицькому назвати того, хто без імені. Коли прийде час.

— Навіщо Лаврінові його називати?

Тридцять перший не відповідав. Поїзд устиг проминути переїзд із дзвоником і червоними вогнями.

— Спитай у нього сам, — сказав він. — Я скажу тільки одне. Упир не захищає тебе, онуку. Тобто захищає, але не тому, що ти йому милий. Йому потрібно, щоб ти дожив до того дня, коли зможеш назвати. А що станеться з тобою, коли назвеш, — про це він не думає. Про це ніхто з них не думає. Ні Контора, ні упир.

— А ви думаєте?

— Я? — Тридцять перший усміхнувся, і шрам на підборідді ворухнувся. — Я думаю за тебе більше, ніж ти за себе. Я ж просив не їхати.

— Чому?

Поїзд почав гальмувати. За вікном попливли ліхтарі якоїсь станції, жовті, тьмяні, з мокрим пероном і самотнім чоловіком у помаранчевому жилеті, що курив під навісом.

— Бо ти їдеш по ім'я, а привезеш собі смерть, — сказав Тридцять перший і зістрибнув із полиці так легко, ніби важив не більше за свою шинель. — Згорток не відкривай. Там ім'я, але не те, що тобі треба. І ще. — Він зупинився в дверях купе. — У Львові, в домі на Вірменській, спитай про тринадцятий стілець. Хай вони тобі розкажуть, чому за їхнім столом завжди на одне місце більше, ніж людей.

Двері купе відчинилися й зачинилися. Без звуку. На столику, поруч із Таміліною водою, лишився хвостик від яблука.

Провідниця в коридорі гукнула: «Козятин! Стоянка двадцять хвилин!» І пішла далі, не помітивши, що повз неї щойно пройшов чоловік у шинелі.

Таміла закрила книжку.

— Пішов? — спитала вона.

— Пішов.

— Він щось казав?

— Що я винен Лаврінові. І що мій прадід щось йому пообіцяв.

Таміла кивнула, ніби саме цього й чекала. Підтягла ноги на полицю, обхопила коліна руками.

— А в зошиті твого діда про це є?

* * *

Було. Я знайшов о третій ночі, при світлі нічника над полицею, поки Таміла спала, підклавши під щоку згорнутий светр, а сусідка з яблуками хропла, як старий «Запорожець» на підйомі.

Запис ховався не в самому зошиті, а на звороті обкладинки, під відклеєним куточком церати, тому я його й пропустив першого разу. Дід датував його жовтнем шістдесят сьомого: через два місяці після смерті прадіда Стефана, за місяць до того, як у вікно постукали в батьковому піджаку. Мабуть, переписав пізніше з пам'яті, коли вже завів зошит. Хімічним олівцем, без литореї, розмазаним від вологи:

«Батько перед смертю покликав мене до ліжка. Сказав: ми винні Левицькому. Той колись відкупив батька в Контори, коли вони хотіли його на живця, віддав за нього свою волю. Батько обіцяв: Торські допоможуть Левицькому назвати того, хто без імені. Сказав: тепер ти обіцяй. Я сказав: я подумаю. Батько заплакав. Я ще не бачив, щоб він плакав».