Розділ 11. Transilvanian Hunger

                                                                                                          Без музики життя було б помилкою.

                                                                                                            — Фрідріх Ніцше, «Присмерки ідолів»

На моєму холодильнику з'явився документ.

Аркуш А4, роздрукований у копіцентрі за рогом, прикріплений магнітом «Буковель-2019», звідки він узявся, лишалося загадкою: у Буковелі я зроду не бував. Шапка жирним шрифтом: «ПРОТОКОЛ спільного користування житловою площею (кв. 38) між сторонами: Охрім Кузьмич (далі — Основний мешканець) та Панас (далі — Суборендар)». Нижче вісім пунктів, кожен з підпунктами. Пункт 3.2: «Суборендар зобов'язується не гримати посудом після 23:00, окрім випадків стихійного лиха, вторгнення нечисті або перегляду футболу». Пункт 5.1: «Печиво „Марія“, що зберігається за крупами, є виключною власністю Основного мешканця». Пункт 7, окрема думка Суборендаря: «„Електрон“ — то не мотлох, а техніка, яка пережила Союз».

Унизу два підписи. Один — кривий, із загогулиною, схожою на косичку в бороді. Другий — хрестик, бо Панас грамоти не навчився, але хрестик вивів із такою гідністю, що будь-який нотаріус заплакав би й попросив повторити.

І третій, рівний, дипломатичний: «Посередник: К. О. Торська».

— Ти це серйозно? — спитав я Катю.

Сестра стояла на табуретці в коридорі з губкою й відром і відмивала з моїх дверей крейдяні літери. Відмивала методично, рядок за рядком, як реставраторка, тільки навпаки.

— Мироне, — сказала вона, не обертаючись. — Я десять років пишу меморандуми для людей, які мають ядерну зброю й погані манери. Двоє домовиків — це відпочинок. — Вона вичавила губку й злізла з табуретки. — Я взяла відпустку до понеділка. Мама в Рівному дзвонить щогодини, щоб сказати твоє ім'я вголос і переконатися, що пам'ятає. Панас каже, що це правильно. І мені потрібна кава. Справжня. Не ті пакетики, від яких Охрім, до речі, теж відмовляється.

З духовки щось схвально пирхнуло. З підвіконня — обурено. Протокол, вочевидь, не врегулював питання, хто має право пирхати першим.

* * *

Банкомат на розі видав мені шістсот гривень і чек, на якому залишок по картці складався з нулів. Я сунув гроші в кишеню й обернувся до кав'ярні.

І тоді щось смикнуло мене за штанину.

Я подивився вниз. Нічого. Сірий вівторковий тротуар, недопалок, листок каштана. Перстень на пальці трохи потеплішав, як пральна машина, що тільки збирається набирати воду.

Смикнуло ще раз. Тепер за кишеню куртки.

Перстень спалахнув.

Троє. Кожен завбільшки з кота, сірі, кістляві, з довгими пальцями й величезними, вологими, жалібними очима, як у песиків на листівках «Візьми мене додому». Одяг на них висів лахміттям, ніби вони повбирали все, що люди викинули за останні сто років, і жодна річ не підійшла. Перший висів у мене на штанині. Другий видирався по куртці до кишені, де лежали шістсот гривень. Третій сидів на банкоматі й дивився на мене з ніжністю, з якою оглядають нове помешкання.

— Хазяїне, — прошепотів той, що на банкоматі. Голос у нього шелестів, як порожній гаманець. — Хазяїне… Візьми нас. Ми тихі. Ми скромні. Ми з тобою поживемо трошки.

Злидні.

Злидні в українській демонології — не пожирачі душ і не кровопивці. Це щось гірше: вони селяться в хаті й живуть там, поки не з'їдять усе. Не їжу — достаток. У народних казках їх заманювали в табакерку чи в мішок і топили в річці, а вони виринали й верталися до того, хто найбідніший. Безробітний чоловік із шістьмастами гривнями й кружкою з написом «Не проблеми, а можливості!» мав для них, вочевидь, аромат свіжої випічки.

— Ні, — сказав я. — Ні-ні-ні. Злазьте.

Я струснув ногою. Перший злидень тримався, як кліщ. Другий уже засунув руку в мою кишеню, і я відчув, як шістсот гривень під його пальцями ніби… тоншають. Наче хтось розпускає їх на нитки.

— Ми тільки трошки, — шепотів той, що в кишені. — Ми тільки погріємося.

Третій стрибнув із банкомата мені на плече. Важкий, хоч і маленький, як мішок мокрого піску. Я похитнувся, наступив на листок каштана, ковзнув і гепнувся на асфальт, просто біля банкомата, на очах у жінки з собачкою, яка зупинилася, оцінила ситуацію й вирішила, що це не її справа. Собачка, якщо вірити морді, була згодна.

Злидні полізли на мене всі троє. На груди, на руки, на обличчя. Сірі, легкі, липкі, як павутиння на старому горищі, і від кожного дотику мені ставало сумно, глибоко, до кісток, як у неділю ввечері перед понеділком на роботі, яку ненавидиш. «Нічого не вийде, — шепотіли вони. — Ніколи нічого не виходило. Навіщо стараєшся. Лягай. Нехай буде як є».

Я лежав на холодному асфальті, і мені раптом здалося, що вони мають рацію. Що вставати немає сенсу. Що шістсот гривень, кружка й недописані резюме — це межа, стеля, підлога, усе разом.

І тоді в кишені куртки завив телефон.

Не задзвонив. Завив. Я поставив цю мелодію на Саню ще в Рівному, років п'ятнадцять тому, і жодного разу не змінив. Спершу гітара: не акорд, а холодний, брудний, пилкоподібний тремоло-риф, що звучить так, ніби його записали на касету в норвезькому підвалі за мінус двадцять, а потім ще й закопали на зиму. Потім барабани: бласт-біт, рівний, швидкий, безжальний, як автоматна черга по бляшаному даху. І все це на максимальній гучності, бо я ніколи не чув Саниних дзвінків, якщо ставив на меншу гучність.

Darkthrone. «Transilvanian Hunger». Тисяча дев'ятсот дев'яносто четвертий рік.

Злидні заверещали.

Усі троє одночасно, тонко, пронизливо, як заверещав би гаманець, якби вмів. Той, що на обличчі, відскочив, ніби його облили окропом. Той, що в кишені, висмикнув руку, і шістсот гривень, я відчув, знову стали шістьмастами. Той, що на плечі, звалився на тротуар, перекинувся через голову й кинувся навтьоки, тримаючись лапками за вуха. Вони помчали по тротуару, через дорогу, просто під колеса тролейбуса, що, звісно, нічого не помітив, і зникли в підвальному віконці житлового будинку навпроти.