Розділ 10. Тридцять перший

                                                         Людина народжується вільною, а тим часом вона скрізь у кайданах.

                                                                                               — Жан-Жак Руссо, «Про суспільний договір»

Дніпро. Ринок «Озерка». Четверта ранку.

Ринок прокидається раніше за місто. Коли на проспекті ще горять ліхтарі, а в під'їздах світяться лише кнопки домофонів, на «Озерці» вже гудуть фури з номерами Херсонщини й Запоріжжя, вантажники котять візки з ящиками, і перекупки, закутані в пуховики, як капуста в листя, розкладають на прилавках гарбузи, моркву, айву й квашені помідори у відрах. Пахне землею, мокрим картоном, кавою з термосів і дизелем. Ніхто тут не розмовляє пошепки, бо о четвертій ранку шепіт не долітає навіть до сусіднього прилавка, а торгуватися пошепки на «Озерці» вважається ознакою слабкості.

Чоловік у старій армійській шинелі, завеликій на два розміри, сидів на перевернутому ящику біля ряду, де торгували насінням, і пив чай із пластикового стаканчика.

Ніхто на нього не дивився. Тобто дивилися всі: вантажник, що проїжджав повз із візком, на мить ковзнув по ньому очима; перекупка з насінням двічі підняла голову; хлопчина-кур'єр на велосипеді навіть пригальмував. Але погляд кожного з них зісковзував, як зісковзує з мокрого скла, і за секунду вони вже не пам'ятали, що бачили. Дід якийсь. Чи не дід. Чи нікого.

Тільки собака, руда, кудлата, з обірваним вухом, сиділа біля його чобіт і дивилася на нього не відриваючись. Собаки завжди його бачили. Собакам імена ні до чого.

Він дав їй шматок батона.

Таке обличчя не запам'ятовують навіть ті, хто його бачить: не старе й не молоде, сіре, як шинель, з тонким шрамом на підборідді. Руки — селянські, широкі, з потрісканими нігтями. На безіменному пальці правої руки — біла смуга шкіри, рівна, кругла, як від персня, що його носили довго, а потім зняли. Або забрали.

Колись у нього було ім'я. Він не пам'ятав, яке. Від нього лишився тільки рядок у машинописному списку, що зберігався в обласному архіві у фонді Р-1307: «…, 1898, с. Губиниха, № 31». Минулого тижня він ходив туди подивитися на цей рядок. Стояв у коридорі, за дверима реставраційної, поки дівчина з олівцем у волоссі знімала пил із пергаменту, і дивився крізь шпарину. Рядок стояв на місці. Номер теж.

Відтоді він подумки називав себе Тридцять першим. Треба ж якось себе називати.

О пів на п'яту на ринок прийшла вона.

Сіре пальто, гладенька сива зачіска, обличчя бабусі з реклами пиріжків. Тільки на лівій щоці, від вилиці до губи, тягнувся свіжий рубець, червоний, набряклий, як від опіку. Мак. Вона рахувала мак до самого світанку, а потім, коли полізла по стіні вниз, схибила на мокрій панелі й проїхалася обличчям по шву бетону. Нічниці погано гоять рани.

Вона підійшла до прилавка з насінням і вибирала так прискіпливо, ніби від цього залежало її життя. Узяла кілограм білого маку. Перекупка зважила, загорнула в кульок.

— Пироги печете? — спитала перекупка.

— Тренуюся, — сказала нічниця.

Потім обернулася й подивилася на ящик, де сидів чоловік у шинелі. Вона його бачила. Нечисть завжди його бачила. Тому й боялася.

Вона підійшла й зупинилася за два кроки. Руда собака загарчала.

— Ти перевищила, — сказав Тридцять перший, не підводячи голови.

— Я тільки…

— Тобі веліли привітатися. Передати, що він гостинний. Більше нічого. — Він відпив чаю. — А ти полізла пити дитину.

— Дитину мені дали батьки, — сказала нічниця, і в її голосі заскрипіла образа старої жінки, яку несправедливо звинуватили на лавці біля під'їзду. — Самі. Ключі дали. Сон дитячий солодкий, а я тридцять років без нормальної вечері. Контора дозволяє в межах норми. У мене ліцензія.

— Контора, — повторив Тридцять перший, і слово в нього вийшло таким, ніби він виплюнув кісточку. — Контора тебе зареєструвала, бо ти платиш внески. Контора дозволяє тобі пити дітей потроху, бо так ти не зникнеш із їхньої Книги й щороку платитимеш знову. Їм не потрібно, щоб ти перестала. Їм потрібно, щоб ти платила.

Він підвів голову. Нічниця відступила на крок.

— Ми дітей не чіпаємо, — сказав він. — Ніколи. Ні в Губинисі, ні в Дніпрі, ні під Дубном. Він заборонив. Ти знала.

— Я не знала, що той, з перснем, полізе через балкон…

— Ти знала, що це дитина.

Над рядами засвистіла фура, задкуючи до розвантажувальної рампи. Хтось вилаявся. Хтось засміявся. Руда собака притулилася до шинелі.

— Що ти мені зробиш? — спитала нічниця пошепки. — Він не дозволить. Я йому служила. Я передала привіт.

Тридцять перший поставив стаканчик на ящик. Підвівся. Він виявився невисоким, нижчим за неї, і шинеля висіла на ньому, як на вішаку.

— Явдохо, — сказав він.

Вона сіпнулася, ніби її смикнули за ланцюг.

— Явдохо Нічна. Тисяча дев'ятсот… яким там роком тебе записали? Неважливо. — Він ступив до неї, і нічниця не змогла відступити, бо ноги не слухалися. — Ти платиш Конторі, щоб вона тримала твоє ім'я в Книзі. Ти думаєш, це захист. А це повідець. Вони смикають, ти біжиш. Кожна зареєстрована нечисть на Подніпров'ї бігає на їхньому повідці. І всі ви дякуєте. І платите. Століттями.

Він простягнув руку й торкнувся двома пальцями її чола. Легко, як торкаються козирка кашкета.

— Я тебе відпускаю, — сказав він.

Нічниця відкрила рот, щоб закричати, і не закричала. Щось сріблясте, тонке, як павутинка на світлі, витяглося з-під її чола до його пальців і зникло. Вона похитнулася. Кульок із маком випав із рук і порвався, і білі зернятка розсипалися по асфальту.

Вона подивилася на мак. На Тридцять першого. На свої жовті нігті.

— Хто я? — спитала вона розгублено.

— Ніхто, — сказав Тридцять перший. — Як і я. Тепер тебе нема в їхній Книзі. І в моєму обліку теж. Іди. Більше не пий дітей, бо наступного разу тебе забудуть не люди, а земля.