Розділ 9. Nemo

Ніхто — моє ім'я. Ніхто — так мене кличуть і мати, і батько, і всі товариші.

— Гомер, «Одіссея»

Катя ніколи в житті не панікувала. Коли їй було дванадцять, а мені шість, і я засунув голову між прутами балконної огорожі в нашій рівненській хрущовці, вона не кричала й не кликала маму. Вона принесла з кухні соняшникову олію, змастила мені вуха й витягла мене за двадцять секунд, а потім дала по потилиці. Коли їй було тридцять і на співбесіді в міністерстві комісія спитала її, що вона робитиме, якщо посол попросить її збрехати, вона відповіла: «Знайду формулювання, у якому не доведеться». Її взяли.

Тепер вона стояла посеред моєї кухні в пальті кольору мокрого асфальту, тримала в руках чашку чаю, якого не пила, і дивилася, як по кухні літає сковорідка.

Сковорідку кинув Панас. Він вистрибнув із валянка, щойно я поставив його біля плити, вискочив на холодильник і, побачивши Охріма Кузьмича на підвіконні, прийняв бойову стійку. Охрім, якого за тридцять дев'ять років жоден мешканець не називав у його ж квартирі «міщанином із панельки», відповів банкою огірків. Банка розбилася. Огірки розкотилися по підлозі. Катя дивилася.

Вона бачила, як злітає сковорідка й зависає під стелею, ніби на невидимій волосині. Бачила, як ложки з сушарки по черзі вистрибують і летять у бік холодильника. Бачила, як огірок сам собою підстрибує на підлозі й котиться під плиту, ніби за ним хтось женеться. Не бачила вона тільки тих, хто все це робив.

— Мироне, — сказала Катя, і я завмер, бо вона вимовила моє ім'я цілим, без запинки. А потім уточнила: — Чи як тебе там. Поясни, що відбувається. Коротко. З фактами.

— У мене двоє домовиків, — сказав я. — Вони ділять територію.

Катя подивилася на сковорідку під стелею.

— Факти, — повторила вона.

— Це і є факти.

— Тоді дай мені побачити.

Я подивився на свою праву руку. На перстень, чавунний, теплий, з колоском пшениці на голівці, що під певним кутом скидався на мікросхему. «Дає. Забирає. Випробовує». Лаврін від нього шарахався. Охрім дивився на нього, як на рушницю на стіні.

— Катю, я не знаю, що він із тобою зробить.

— Ти тиждень із ним ходиш, — сказала моя сестра. — І досі живий. А мама досі не може згадати, як тебе звати. Давай.

Я зняв перстень і поклав їй на долоню.

Катя вдягла його на середній палець, бо з безіменного він спадав. І пальто кольору мокрого асфальту раптом стало їй завеликим, бо вона здригнулася всім тілом, ніби хтось вилив їй за комір відро крижаної води.

На холодильнику стояв Панас, кошлатий, із дідовою сковорідкою в руках. На підвіконні стояв Охрім, у в'язаному жилеті, з банкою помідорів, піднятою над головою, як граната. Обидва завмерли й подивилися на Катю.

— Добрий вечір, — сказала моя сестра, дипломат із десятирічним стажем, тим самим тоном, яким, мабуть, віталася з послами ворожих держав. — Катерина Остапівна. Сестра хазяїна. Хто з вас ініціював конфлікт?

Панас опустив сковорідку. Охрім опустив банку.

— Він, — сказали обидва одночасно й показали один на одного.

* * *

Переговори тривали сорок хвилин. Я сидів на табуретці в кутку, без персня, і бачив тільки, як Катя розмовляє з порожнім холодильником і порожнім підвіконням, киває, записує щось у блокнот і перепитує. Час від часу до мене долітали уривки.

— Тобто ви, пане Охріме, наполягаєте на праві першості через ордер вісімдесят сьомого року… А ви, пане Панасе, — на праві родового вогню… Зрозуміло. А скажіть, будь ласка, ви обидва потребуєте печі? Ні? Пан Охрім не потребує, бо прибув за ордером… А пан Панас потребує місця, де можна тримати жарини… А духовка?

Холодильник мовчав.

— Газова духовка, — повторила Катя терпляче. — Вона нагрівається до двохсот п'ятдесяти градусів, і нею ніхто не користується, бо мій брат не вміє готувати нічого, крім пельменів. Це тепло. Це замкнений простір. Це, по суті, піч. Пане Охріме, ви погоджуєтеся надати панові Панасу духовку на правах суборенди, за умови, що територія квартири лишається під вашою юрисдикцією?

Підвіконня мовчало довше. Із глибоким, державницьким підтекстом.

— Пан Охрім погоджується, — переклала мені Катя, — за умови, що пан Панас не гримітиме посудом після одинадцятої вечора, не чіпатиме печиво «Марія» за крупами й визнає, що «Електрон» — то не телевізор, а мотлох. Пан Панас?

Холодильник мовчав так, що чутно було, як у ньому гуде компресор.

— Пан Панас погоджується на перші дві умови, — сказала Катя. — Щодо третьої в нього окрема думка, і він просить занести її до протоколу.

Я засміявся. Як з'ясувалося, за три дні я встиг забути, як це робиться.

Наприкінці Панас переніс жарини з валянка в духовку. Я бачив, як вони самі собою пересипалися, червоні, мерехтливі, з тихим шурхотом, і як дверцята духовки зачинилися, а потім прочинилися на волосинку, щоб тягло повітря. Потім Катя сказала:

— Пан Панас каже, що тепер, коли вогонь у новій хаті, він може зробити те, що робив у старій. Назвати всіх, хто в хаті. Каже, хазяїн Остап просив щороку на Різдво. Каже, мама наша, Ольга, знала це від свекрухи. Каже, ти малим, у Петриківці, чув, але заснув.