Розділ 8. Хата під вишнею

                                                                           Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…

                                                                                                                                        — Тарас Шевченко

Таміла водила червоний «Ланос» дві тисячі сьомого року випуску так, ніби під нею бойовий кінь, а вона козачка, якій треба встигнути до Січі, поки не зачинили ворота.

— Він гальмує з характером, — попередила вона, коли ми виїхали з міста на Новомосковську трасу. — Тиснеш на педаль, а він спершу думає, чи заслуговуєш ти на зупинку. Тримайся за ручку над дверима. Ні, не за ту, та відвалилася ще до ковіду. Тепер тримається на чесному слові виробника суперклею.

Я тримався. За вікном пливли спершу гаражі, потім склади, потім заправки, а потім степ, рудий, жовтневий, з чорними смугами ріллі й посадками акацій, що стояли вздовж полів, як солдати на шикуванні, яким забули сказати «вільно». Небо над степом висіло низько, сіре, важке, і тільки на заході, над Дніпром, крізь хмари пробивалася смужка блідого світла.

Ідея поїхати до Петриківки виникла в мене о третій ночі, коли я не міг заснути й розшифровував дідів зошит далі, сторінку за сторінкою. Між записом про жовтий вогник на болоті й записом про бабу, що доїла корів крізь стіну, дід п'ятдесят років тому вивів:

«Як мене не стане — піч не білити. Мати знала, шо робить».

Більше нічого. Жодного пояснення. Але Охрім, коли я прочитав йому вголос, перестав лущити насіння й сказав: «Їдь». А Таміла, коли я зранку подзвонив, не дослухала й сказала: «Через годину біля архіву. У мене машина».

— Ти не мусила, — сказав я.

— Мусила, — відповіла вона, обганяючи фуру з таким креном, що мене втиснуло у двері. — По-перше, я тепер боюся заснути: а раптом прокинуся й забуду, як тебе звати. По-друге, я реставраторка. Ти кажеш «піч, розписана сімдесят років тому», а в мене руки сверблять. По-третє…

Вона замовкла.

— По-третє? — спитав я.

— По-третє, ти вісім років тому в Полтаві обіцяв мені показати петриківський розпис. Сказав: «У мене дід у Петриківці, там кожна хата як музей». А потім не прийшов на автовокзал.

— Я прийшов.

— На інший.

— На інший, — погодився я. Цей аргумент вона, вочевидь, збиралася використовувати до кінця наших днів, і я не мав чим крити.

Вона всміхнулася, не відриваючи очей від дороги, і обігнала ще одну фуру. Фура посигналила нам услід із виразом глибокої моральної поразки.

Петриківку заснували козаки, коли Січ уже доживала останні роки, а Катерина Друга ще тільки збиралася її зруйнувати. Козаки принесли з собою звичку, якої не могли позбутися навіть на новому місці: малювати. Жінки білили стіни хат і печі, а потім розписували їх квітами, калиною, птахами, яких у природі не існує. Пензлики робили з котячої шерсті, а деякі мазки клали просто пальцем. Через двісті з гаком років цей розпис внесли до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО, і тепер його продають туристам на тарілках, скриньках і магнітах. Моя прабабуся Ганна розписувала піч у власній хаті. Тарілок вона не продавала. Вона, як з'ясовувалося, захищалася.

* * *

Дідова хата стояла на краю села, біля самої Протовчі, за низьким тином, через який перевалювалися голі гілки вишні. Біла, з синіми віконницями, під шифером, що місцями поріс мохом. Ворота хтось зачинив на дріт. На подвір'ї по коліна стояли пожовклі бур'яни, а під вишнею — лавка, на якій дід сидів того дня.

Ключ ми взяли в сусідки, баби Віри, яка вийшла з хати у фуфайці поверх халата й роздивлялася мене крізь окуляри так ретельно, ніби звіряла з фотороботом.

— Остапів онук, — сказала вона. — Той, шо з Рівного. Ну, як же тебе… Ти ж малим тут бігав. Ми… Ма…

— Мирон, — підказав я.

— Мирон! — зраділа баба Віра. — Шо ж ти, Мироне, діда на сорок днів не провідав? Ми тут усі зібралися, а з родини тільки Катя й була.

Мені стало гаряче. На сорок днів я не поїхав, бо того тижня «Дрібниця.ua» влаштувала тімбілдинг на яхті, і власник бізнесу сказав, що відсутність буде розцінена як брак лояльності. Через тиждень мене скоротили.

— Не встиг, — сказав я.

— Не встиг, — повторила баба Віра так, як повторюють діагноз. Потім глянула на Тамілу. — А це хто? Жінка?

— Колега, — сказала Таміла.

— Колега, — повторила баба Віра таким тоном, що я зрозумів: через годину про «колегу» знатиме все село, а через дві — сусіднє. — Ну, йдіть. Тільки ви там обережно. В хаті хтось ходить. Ночами. Я чую, як посуд гримить. Казала Каті, шо треба освятити, а вона каже: то миші.

Таміла глянула на мене. Я глянув на ключ.

Важкий старий ключ мав вушко, обмотане синьою ізоляційною стрічкою. Дід ізолював усе, що могло бути ізольоване, включно, мабуть, із самим собою.

* * *

У хаті пахло холодом. Холод має запах, якщо в хаті шістдесят років топили піч, а потім два місяці не топили: сирий, мінеральний, з ноткою старої золи. А під холодом, глибше, жили інші запахи, які я впізнав би з заплющеними очима: «Прима», сушені яблука, яблуневе варення, яке дід варив щоосені, хоча сам не їв солодкого, і віск від свічок перед іконою в кутку.

Сіни. Кухня. Велика кімната з диваном, накритим вовняним ліжником, і з телевізором «Електрон», що стояв тут із дев'яностих і показував, як казав дід, тільки погоду й погане.

І піч.

Вона займала третину кімнати: біла, з лежанкою, з припічком, з комином, що йшов у стелю. І на ній, від низу до верху, цвіли квіти. Калина, гроно за гроном, червоне на білому, вицвіле до кольору старої цегли. Між калиною — півні з розпущеними хвостами, що дивилися один на одного, як дуелянти перед пострілом. Листя, завитки, ягоди, і все це сплітається, тече, переливається, як вода, і ніде немає жодної прямої лінії.

Таміла стояла перед піччю мовчки. Потім зняла рукавички. Потім знову вдягла. Я ще не бачив, щоб реставраторка не знала, що робити з руками.