Розділ 7. Брат без імені

О, як швидко минає слава світу!

— Тома Кемпійський, «Наслідування Христа»

Таміла вчепилася мені в рукав. Я відчув її пальці крізь светр: холодні, тверді, як у людини, що висить над урвищем і тримається за єдиний корінь.

Тук. Тук. Тук-к.

Удруге. Ближче до замка. Так стукає людина, що притулилася до дверей щокою й слухає, чи є хтось удома.

— Оне, — сказали із сейфа.

Голос діда. Втомлений, з тією хрипотою, яку дають п'ятдесят років «Прими» й вісім спроб кинути. Тільки ім'я він вимовив так, як вимовляють чуже слово з друкарською помилкою в газеті: без перших трьох літер, з наголосом не там.

— Оне Остаповичу. Дякую за «Мир». Смачно.

Таміла видихнула крізь зуби. Я поклав долоню на її пальці в себе на рукаві. Більше нічого зробити не міг: ноги не слухалися.

— Решту заберу до повного місяця, — сказав сейф. — Ти не переживай, онучку. Без імені не боляче. Мені вже давно не боляче.

— Хто ти? — спитав я. Голос вийшов хрипкий, але свій.

Із сейфа долинув сміх. Короткий, сухий, як шелест паперу, коли гортають дуже старий фоліант.

— Якби я знав, — сказав дідів голос, — мене б тут не було.

І все. Шарудіння не відновилося. Стук теж. Із щілини під дверцятами потягло запахом, який знає кожен, хто колись палив у печі старі газети: сухий, гіркуватий, з кислинкою друкарської фарби.

Ми простояли біля сейфа ще хвилин десять, тримаючись одне за одного, як двоє туристів на льоду, що тріщить. Потім Таміла відпустила мій рукав, відійшла до столу, взяла телефон і набрала номер так рішуче, ніби викликала сантехніка, з яким уже раз сварилася.

— Гено, — сказала вона. — Твій кадр щойно замкнув у моєму сейфі щось, що розмовляє голосом його покійного діда. Ні, я не п'яна. Так, зараз. Ні, не відчинимо. Я ж не дурна.

Вона поклала телефон, подивилася на мене й додала спокійніше:

— Він їде.

* * *

Гена приїхав о другій ночі на старому «Пассаті» й не сам. За ним у реставраційну зайшли двоє здоровенних мовчазних хлопців у червоних куртках «Нової пошти» з візком для вантажів.

— Наш давній партнер, — пояснив Гена, перехопивши мій погляд. — Вантажне відділення. Дуже дисципліновані. Усе роблять швидко, а головне — нічого не питають. Нам це підходить.

Хлопці обійшли сейф, обмотали його ланцюгом, і Гена особисто наліпив на дверцята смугу паперу з печаткою, на якій двоє лицарів сиділи на одному коні. Потім прилаштував до замкової щілини маленьке люстерко на дротику, як у стоматолога, засвітив ліхтариком і завмер, примруживши одне око.

— Порох, — сказав він. — Сірий порох і ваша картка. Біла. Чиста. Ні літери.

— А міль?

— Міль без імені довго не живе. — Гена вийняв люстерко й витер об джинси. — Вона їсть, поки є кому наказувати. А тут той, хто наказував, видно, попрощався й пішов. — Він підвів на мене очі, і тільки тепер я помітив, що в Гени втомлені очі, червоні від безсоння. — Пані Тамілко, підкажіть, а скільки в цьому фонді справ?

— Сорок одна.

— А з якої міль почала?

— З останньої. Сорок першої. Тисяча дев'ятсот шістдесят перший рік.

Гена кивнув, ніби отримав відповідь на питання, якого не ставив уголос.

— Значить, їла від нових до старих. — Він постукав пальцем по кришці теки Р-1307. — Пані Леонтина просила передати: реставрувати першу справу. Негайно. Найстаршу. Поки до неї не дійшли.

— Що там? — спитав я.

— Пергамент, — сказала Таміла замість нього. Вона стояла біля стелажа, обхопивши себе руками за плечі. — Латинський. Обгорілий. З печаткою. Я до нього два роки не наважуюся братися, бо він розсипається від погляду.

— Ну то вже наважтеся, — сказав Гена лагідно. — Бо як не ви, то міль.

Хлопці з «Нової пошти» викотили сейф у коридор, і паркет під ним стогнав, як живий.

* * *

Удома я ліг о п'ятій і прокинувся о десятій від того, що мама дзвонила вчетверте.

— Ну нарешті, — сказала вона з Рівного таким голосом, яким говорять матері, що вже встигли поховати сина й скласти список гостей на поминки, з урахуванням, хто що принесе. — Я тобі дзвоню, дзвоню. Як ти там, синку?

— Нормально, мам.

— Нормально, — повторила вона з інтонацією митника, який чує «нічого не везу». — Ти їси? Ти ж нічого не їси, я знаю. Слухай, мені Катя казала, шо ти… — Вона замовкла. — Шо ти…

Мовчання розтягнулося, як жуйка. Я чув, як у неї на кухні в Рівному цокає годинник із зозулею, той самий, що висів там, коли я ходив у перший клас.

— Мам?

— Ой, вибач, — сказала мама, і голос у неї став розгублений, тоненький, як у дитини, що загубилася в супермаркеті. — Вилетіло. Ну, як же… Ну, сонечко моє. Я ж тебе тридцять п'ять років… Ти ж мій… Старію, мабуть. Тиск, мабуть.

Вона засміялася. Ніяково, з ноткою паніки, яку намагалася сховати від мене, а я намагався не почути.