Розділ 6. Фонд Р-1307

                                                Що в імені? Те, що звемо трояндою, й під іншим іменем так само б пахло.

                                                                                                     — Вільям Шекспір, «Ромео і Джульєтта»

Є фрази, які чоловік репетирує вісім років. У душі, в маршрутці, на нудних нарадах, у черзі до терапевта. Я репетирував кілька: дотепну, ніжну, байдужу й ту, з якою кидаються в обійми. Жодна не знадобилася.

— Ти мені винна шістдесят гривень, — сказав я. — За квиток, який пропав.

Таміла дивилася на мене секунд п'ять. Потім пирхнула, затулила рот долонею в латексній рукавичці й засміялася так, що Катерина Друга на столі мало не злетіла з аркуша.

— Шістдесят? — перепитала вона крізь сміх. — Це ти мені винен. Мій рюкзак, мій телефон, мій паспорт, і я пів ночі тягала тебе Полтавою, бо ти не відрізняв Корпусний сад від Петровського парку. А вранці ти не прийшов.

— Я прийшов.

— На автовокзал. О восьмій. Я стояла там до дев'ятої.

— Я теж стояв там до дев'ятої. Біля кас.

— Біля яких кас?

Я відкрив рота й закрив. У Полтаві два автовокзали. Я з'ясував це через три тижні, з Рівного, сидячи в інтернеті о четвертій ранку. А ще через рік переїхав до Дніпра з однією спортивною сумкою, ноутбуком і неясною надією, яку соромився назвати навіть сам собі. Надія, як з'ясувалося, працювала в обласному архіві й пила «Принцесу Нурі».

Таміла, вочевидь, теж колись усе з'ясувала. По її обличчю пробігло щось швидке, складне, і вона відвернулася до столу.

— Ти від Гени, — сказала вона вже іншим голосом, рівним, робочим. Погляд знову торкнувся персня й не відступив. — Значить, тепер ти з ними.

— З сьогоднішнього обіду.

— Швидко тебе. — Вона зняла рукавички, кинула в кошик. — Чай будеш? У нас тільки пакетики. І тільки «Принцеса Нурі».

— Буду.

Полтава, липень 2018-го. Нічний потяг Київ — Харків стоїть на Полтаві-Київській двадцять хвилин, і двадцяти хвилин вистачає, щоб вийти на перон по каву, побачити, як худий хлопчина в каптурі зриває рюкзак із плеча темноволосої дівчини, кинутися слідом разом із нею, пробігти три квартали, загубити хлопчину біля якоїсь «Наливайки», загубити рюкзак разом із хлопчиною, повернутися на вокзал і побачити червоні вогні останнього вагона.

Мої речі поїхали до Харкова. Її речі поїхали з хлопчиною. Ми стояли на пероні, мокрі від бігу, і вона сказала: «Ну, принаймні ти бігаєш гірше за мене». А я сказав: «Мирон». А вона сказала: «Таміла. З Дніпра». І потім пішов дощ.

* * *

Чайник у реставраційній закипав неохоче, з бурчанням, як старий архіваріус, якого розбудили посеред обідньої перерви. Таміла поставила дві чашки на газету «Зоря» за березень вісімдесят шостого, що застеляла підвіконня, і поклала на стіл картонну теку з чорнильним штампом.

«Ф. Р-1307. Оп. 1. Справа 41. Особовий склад артілі металовиробів „Перстень“. 1929–1961».

— Артіль металовиробів, — сказав я.

— За Совєтів вони так і значилися, — кивнула Таміла. — Артіль. Виготовлення каблучок, ґудзиків і пряжок. Голова артілі, бухгалтер, членські внески. Майже не брехали, правда? — Вона відкрила теку. — Офіційно цього фонду в описах нема. Неофіційно він тут лежить із сорок сьомого, коли в Дніпропетровську робили велике перепоховання паперів після війни. Гена платить мені, щоб я його реставрувала. Платить добре. Ти бачив зарплату реставратора в державному архіві?

— Я бачив зарплату менеджера інтернет-магазину.

— Ну, то уявляєш, як це. — Вона розклала аркуші. — Тепер дивись.

Я подивився. Список, надрукований на машинці з лівим нахилом, де кожна п'ята літера «к» пробивала папір наскрізь. Прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, село, номер персня. Сорок шість рядків. Усі сорок шість у тому самому стані: прізвища й імена стерлися, ніби їх обережно вишкрябали лезом, а все інше лишилося. «…, 1898, с. Губиниха, № 31». «…, 1904, м. Новомосковськ, № 7». Рядок за рядком. Ніби хтось ходив по списку й виїдав саме імена, акуратно, як дитина виїдає з торта кремові троянди, а бісквіт лишає дорослим.

— Ще минулого тижня вони всі були на місці, — сказала Таміла. — Я фотографувала фонд минулої п'ятниці. Ось. — Вона повернула до мене екран телефона. Той самий аркуш, ті самі рядки, і на кожному ім'я. — А в середу я прийшла, і перший рядок зник. У четвер — три. Сьогодні он.

— Хтось краде?

— Хтось їсть, — сказала Таміла. — Чорнило лишається. Папір цілий, жодного сліду ножа, жодної хімії, я перевіряла під мікроскопом. Імена просто перестають бути. — Вона перевернула аркуш. — І найцікавіше. Ось.

Унизу, під списком, стояв розчерк укладача: кривий рядок, у якому знайомі літери складалися в незнайомі слова. Один-єдиний рядок на аркуші, якого ніхто не торкнувся.

У мене пересохло в роті. Я схилився ближче. Голосні на своїх місцях. Приголосні парами.

— Литорея, — сказав я. — Він підписався тайнописом.

— Хто — він?

— Укладач. Писар. — Я провів пальцем над рядком, не торкаючись паперу, як учили. — Тут написано «склав… секретар… Мусій Корж». Писарі так робили ще за Київської Русі: ховали своє ім'я в кінці книжки, щоб не гордитися. Твій пожирач імен з'їв сорок шість людей і обійшов одного. Того, що сховався.

Таміла дивилася на мене з виразом, якого я не бачив на її обличчі тієї полтавської ночі. Тоді вона дивилася на мене як на кумедного хлопця, що бігає гірше за неї. Тепер — як на інструмент, якого їй давно бракувало. Не знаю, що з цього було приємніше. Бути інструментом, принаймні, корисно.

— Ти це вмієш читати?

— Мій дід п'ятдесят дев'ять років вів так щоденник. Я вчора навчився.

— Твій дід був із них?

— Мій дід із ними не записався.

Телефон дзенькнув. Лаврін: «Ти не прийшов. Можливо, це правильне рішення. Можливо, ні. Будь обережний з іменами». Я перечитав останнє слово двічі, ніби воно могло змінитися. Не змінилося. Я вимкнув екран.