Розділ 5. Тарабарська грамота

Учітесь, брати мої! Думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.

— Тарас Шевченко, «І мертвим, і живим, і ненарожденним…»

— Яке «Л»? — спитав я.

Лаврін не поворухнувся. Чайник за моєю спиною закипів, клацнув і замовк, і на кухні запала така тиша, що я почув, як Охрім за холодильником затамував подих.

— Ти зараз чекаєш на «не я», — сказав Лаврін. — І якщо я це скажу, ти мені повіриш. Бо тобі тридцять п'ять, у тебе розпанахана щока, і ти дуже втомився. А завтра вранці перечитаєш цей рядок, і він знову скаже тобі «не вір». І матиме рацію. Слова «не я» коштують дешевше за чашку чаю, якого я однаково не п'ю.

— То скажіть щось дорожче.

Він надів капелюх. Обома руками, без поспіху, як надівають корону, що муляє.

— Твій дід мені не вірив. Ніколи. П'ятдесят років. Це правда, і вона безкоштовна. — Лаврін подивився на зошит у моїх руках, як дивляться на лист, адресований тобі, але розпечатаний кимось іншим. — Дочитай його, Мироне. Увесь. Тоді вирішиш, яке «Л». І чи приходити завтра.

— А як вирішу, що ви?

— Тоді не приходь. — Він ступив у коридор і вже з майданчика, з-за порога, додав: — Тільки двері на ніч замкни на всі замки. Від мене вони не допоможуть, а від решти — так.

Двері зачинилися. Ліфт загудів і повіз його вниз.

Охрім виліз із-за холодильника з плюшевою подушечкою в руках, обтрусив її від пилу й поклав на стіл, поруч із зошитом.

— Ти це, — сказав він, — читай. А я посиджу.

* * *

Учора я гортав зошит, як гортають чужий фотоальбом: дивився на почерк, а не на слова. Тепер, під лампою, з'ясувалося, що слова там не слова.

Перший запис, той, хімічним олівцем, читався легко. А вже другий, датований березнем шістдесят восьмого, перетворився на суміш знайомих літер у незнайомих сполученнях: так звучать сусіди, що сваряться пошепки за стіною. Я тричі пробіг рядок очима, і по спині поповз знайомий холодок. Так холоне третьокурсник, коли старий палеограф кладе перед ним сторінку з монастирського рукопису й каже: «Ну, колего, читайте. Я почекаю. Я нікуди не поспішаю. На відміну від вашої стипендії».

Голосні стояли на своїх місцях. Мінялися приголосні. Парами.

Тарабарська грамота, вона ж проста литорея[1], — один із найстаріших тайнописів слов'янського світу. Приголосні виписують у два рядки, один над одним, і кожну міняють на ту, що стоїть навпроти. Голосних не чіпають. Давні переписувачі ховали литореєю своє ім'я наприкінці книжки, щоб і похвалитися працею, і не згрішити гординею. Дитина опановує цей шифр за вечір. Сільський дідусь міг перейняти його від батька разом із перснем. А людина з червоним дипломом двадцять років отримувала від діда листівки на день народження з кривими незрозумілими підписами внизу, і мама сміялася: «Це він так жартує, не зважай». Двадцять років дід писав мені листи, а я вважав їх каракулями. Це, мабуть, і є найкоротше визначення вищої освіти.

Я дістав чистий аркуш і розграфив дві строки, як нас учили на спецкурсі. Перший рядок здався за десять хвилин.

«Приходив чоловік з Кулішів. Рудий, веселий».

Я засміявся вголос: у цьому місці будь-який порядний шифр мусив би повідомити щось страшне, а дід записав, що до нього приходив рудий веселий чоловік. Тільки через рядок стояло: «Рудий пішов. А тінь його лишилась. Вивів сіллю до річки».

Охрім на підвіконні хмикнув із повагою.

— Солідно, — сказав він. — Сіллю до річки — це по-нашому.

Я читав до третьої ночі. Дід писав рідко: інколи раз на рік, інколи раз на п'ять. Коротко, як телеграми, бо кожне слово доводилося перекладати двічі, спершу в голові, потім на папері. Тіні під мостом через Оріль. Баба з сусіднього села, що доїла чужих корів крізь стіну. Жовтий вогник на болоті, який дід тричі виводив, а той тричі вертався, як кредитор. Жодних висновків. Жодних пояснень. Облік. Сільський упертий облік, як у колгоспному журналі надоїв.

А потім, у сімдесят четвертому, з'явилася перша літера.

«Л. приїздив. Питав про батька. Персня не просив. Дивився на нього, як п'яниця на пляшку, яку йому не наллють. Чаю не пив. Сказав, шо я йому тепер винен замість батька. Я сказав: винен, то й винен, а в хату більше не кличу».

Я підвів очі. Охрім дивився у вікно з такою зосередженістю, ніби там показували футбол, і наші вигравали.

— Він знав і батька, — сказав я. — Прадіда мого. Стефана.

— А ти думав, він тебе в салоні випадково зустрів? — не обертаючись, спитав Охрім.

Я перегорнув далі. Літера «Л» траплялася ще разів шість, з проміжками в кілька років: «Л. дзвонив», «Л. передав через людей ліки від серця, я викинув», «Л. стояв під хатою, не заходив, до ранку». А в дев'яносто першому, восени, коли вся країна стояла в чергах і рахувала купони, дід записав:

«Була пані зі Львова. Л. О. Молода, гарна, як учителька. Чай пила, хвалила. Просила внесок і щоб записався. Не записався. Каже: тоді борг. Я кажу: хай буде борг. Вона засміялася і сказала, шо борги в них не пропадають, а переходять».