Розділ 4. Колискова

Не спати більше! Макбет зарізав сон, невинний сон…

— Вільям Шекспір, «Макбет»

Сміття я виніс о шостій вечора, як порядна людина, а не як безробітний. Два пакети в лівій руці, третій, із пляшками, у правій, перстень цокає об шийку пляшки з-під пива, і цей звук мені подобався: чавун об скло, ніби хтось стукає виделкою по келиху й вимагає тосту. Тост у мене був один: «За винесене сміття». Охрім би підтримав.

Біля контейнерів стояв дитячий візок. Синій, із жовтими зірками на капюшоні, з наліпкою «Обережно, кусаюсь!» на ручці. Цей візок я впізнав би й наосліп: третій місяць він щоранку бився колесом об мої двері, поки сусіди з тридцять сьомої, Віка й Роман, з'ясовували на сходах, хто з них сьогодні менше спав. Перемагали, якщо вірити голосам, обоє.

Візок котила жінка в сірому пальті. Акуратна, сива, з гладенькою зачіскою, з обличчям тієї породи бабусь, які в рекламі печуть пиріжки з вишнями. Однією рукою вона тримала ручку візка. Друга лежала поверх ковдрочки, і нігті на ній жовтіли, довгі, рифлені, загнуті на кінчиках, як шкаралупа старого горіха.

Перстень нагрівся так різко, що я впустив пакет із пляшками. Скло задзвеніло на весь двір.

— На щастя, — сказала жінка й усміхнулася. Цю усмішку я вже бачив, у маршрутці, два дні тому. — Добрий вечір, Мироне Остаповичу.

— Ми знайомі?

— Тепер так. — Вона поправила ковдрочку. Під ковдрочкою спав Маркусь, рік і два місяці, головний аргумент у кожній сварці за моєю стіною. Спав рівно, глибоко, беззвучно, хоча за три місяці я жодного разу не чув, щоб він засинав без бою, гідного Полтавської битви. — Ярослава Петрівна. Няня. Тридцять років стажу, рекомендації, медична книжка. Віка з Романом сьогодні йдуть у кіно. Пів року нікуди не виходили. Хороші люди. Втомлені.

— А ви… чим саме няньчите?

— Сном, Мироне Остаповичу. — Вона нахилилася до візка, і ніздрі в неї затріпотіли, як у людини, що проходить повз пекарню. — Діти дуже солодко сплять, якщо їм трохи допомогти.

Вона покотила візок до мого під'їзду. На порозі обернулася.

— До речі, вам передавали привіт. Той, що вночі приходив. Казав, ви гостинний.

Двері під'їзду гупнули. Я стояв над розбитими пляшками й дивився, як на третьому поверсі, у вікні тридцять сьомої квартири, спалахує нічник: жовті зірочки на стелі, як на капюшоні візка.

* * *

— Нічниця, — сказав Охрім Кузьмич і відсунув від себе печиво. На моїй пам'яті такого ще не бувало, і це лякало більше за нігті. — Від неї в старі часи серпа під колиску клали. І ножа. І мак сипали, як оце я тобі вчора. Бо вона, зараза, теж рахує.

Українська демонологія, як добрий бухгалтер, нічого не викидає. Нічниці, крикси, плаксиві баби-полуночниці: у кожному регіоні своя, але робота одна. Вони приходять до немовлят уночі й п'ють сон. Дитина плаче, худне, не спить, мати сивіє. Етнографи пояснювали це кольками, зубками й антисанітарією. Матері пояснювали нічницями й клали під подушку ніж. Мені, як людині з дипломом, належало вірити етнографам. Як людина, яка щойно бачила нігті Ярослави Петрівни, я б охоче позичив в Охріма серп. А краще комбайн.

— І що вона з ним зробить?

— З малим? — Охрім почухав косичку. — Як зажерлива, то до ранку висмокче. Не вб'є, ні. Вони не вбивають. Просто малий потім буде такий… тихий. Слухняний. На все життя. Ні до чого охоти не матиме. — Він глянув на мене з-під брів. — Знаєш таких дорослих?

Я сім років сидів із такими в одному офісі. А одного, якщо чесно, щоранку бачив у дзеркалі під час гоління.

— Тоді треба йти.

— Куди? — Охрім розвів руками. — Чужа хата. Тобі туди зась, бо не кликали, і мені зась. Там свій хазяїн є, Пилипович, домовик старий, глухий, із сімдесят п'ятого. Він її, мабуть, і не почув. А вона ввійшла правильно, через двері, по запрошенню. Мати сама їй ключі дала. З такими документами її ніякий поріг не спинить.

— Я людина. Мене пороги не тримають.

— Тебе тримає Кримінальний кодекс, — сказав Охрім. — Стаття сто шістдесят друга. Порушення недоторканності житла. Я в домоуправлінні дев'ятнадцять років слухав, як дільничний читає її п'яницям із четвертого. Знаю напам'ять.

За стіною гримнули двері. По сходах застукали підбори, дзвінкий Вікин голос сказав: «Романе, телефон! Ти знову забув телефон!» Роман відповів, що в театрі телефон однаково треба вимикати, і ліфт загудів і повіз їх униз. У тридцять сьомій стало тихо.

Я набрав Лавріна. Автовідповідач запропонував мені померти швидше. Я написав: «Нічниця. Сусідня квартира. Дитина». Відповідь прийшла за двадцять секунд: «Буду о 21:00. Нічого не роби».

Годинник показував 19:12.

За стіною заспівали.

Старечий голос, рівний, лагідний. Мелодію я впізнав одразу, з дитинства: мама співала її над Катею, а потім, коли Катя виросла, над чужими дітьми на святах, бо вміла.

Ой ходить сон коло вікон,

а дрімота коло плоту.

Питається сон дрімоти:

— Де ми будем вечеряти?[1]

На слові «вечеряти» в мене похололи пальці. Маркусь за стіною не заплакав. Маркусь, який плакав на кожен пилосос, на кожен дзвінок домофона, на кожну сварку батьків, мовчав. І це мовчання різало гірше за будь-який крик.