Розділ 3. Поріг

Дім людини — її фортеця.

— Едвард Коук, «Інституції законів Англії»

Таксист мав вуса, радіо на хвилі «Ретро» і жодної пари ріжок. Я перевірив двічі: спершу в дзеркалі заднього огляду, потім, коли він обернувся спитати, чи можна через Набережну, бо на мосту знову латають асфальт. Звичайна лиса маківка, звичайна бородавка над бровою, звичайна собачка з головою на пружинці, що кивала на кожній ямі ще за попереднього президента й, мабуть, переживе наступного. Я відкинувся на сидінні, як людина, якій після аналізів сказали «нічого серйозного, але киньте курити».

— Ви чого такий білий? — спитав він на першому світлофорі. — З побачення?

— З уроку.

— Репетитор? — Він пожвавішав. — Мій малий теж ходить, на англійську. Три тисячі в місяць, а спитаєш його щось — «ай донт ноу». Я й без репетитора так умію.

— У мене історія.

— О, історія — то діло. — Він покрутив вус. — Тесть мій казав: хто історію не вчить, той її повторює. Сам двічі вклав гроші в ту саму піраміду, в дев'яносто четвертому й у дві тисячі восьмому. Каже, для чистоти експерименту.

Я засміявся, і сміх вийшов довшим, ніж заслуговував тесть. Так сміються люди, які годину тому бачили щось у дворі під ліхтарем і тепер раді будь-якому тестеві.

Світлофор горів червоним. Над перехрестям висів ліхтар, звичайний, муніципальний, із сірою бляшаною шапкою. Він клацнув і згас. Просто над нами. Таксист нічого не помітив: він саме шукав на радіо щось без реклами, а це в нас майже фантастичний пошук на кшталт Грааля. Я стиснув правий кулак так, що перстень уп'явся в сусідній палець. Зелене. Ми рушили. За спиною ліхтар клацнув і загорівся знову, ніби нічого й не було.

— Холодно вам? — спитав таксист. — Можу пічку.

— Не треба. Дякую.

Ліхтар над моїм під'їздом не горів, і цього разу мене це не обурило, а втішило. Цей не горів чесно, від недбалості ЖЕКу, а не з чиєїсь волі. Українська комунальна служба ще ніколи не дарувала мені такого відчуття безпеки. Я навіть погладив холодні металеві двері, як гладять старого пса.

* * *

Охрім Кузьмич сидів на кухні під абажуром і доїдав моє печиво «Марія». Те, яке я ховав за крупами з наївністю людини, що вірить у сейфи.

— Кружка ціла? — спитав він замість «добрий вечір».

Я дістав її з рюкзака, розмотав шарф і поставив на полицю. Обережно, логотипом до стіни. Цього разу я тримав цю гидоту майже з повагою, як тримають огидного, але корисного родича.

— Ціла.

— Значить, стала в пригоді. — Охрім змахнув крихти з бороди собі в долоню й висипав їх у рот: у хазяйстві нічого не пропадає. — Ну. Кажи.

Я розповів. Про сіль, про будинок, що розкрився, як цибулина, шар за шаром, про домовиків на зборах у підвалі. Про ліхтар і того, хто стояв під ним у чужому тілі, як у позиченому пальті. Про два пальці біля чола.

На двох пальцях Охрім перестав жувати.

Він зліз із табуретки, пішов у коридор, приніс віника й поставив його біля вхідних дверей віником догори. Поправив, щоб стояв рівно. Примружився й повернув на чверть оберту, ніби від цього залежала точність прицілу.

Перевернутий віник біля дверей у наших селах означав «гостей не чекаємо». Його ставили, щоб спровадити того, хто засидівся, і того, хто ще тільки йде. Етнографи дев'ятнадцятого століття записували це з поблажливою усмішкою освічених людей. Етнографи дев'ятнадцятого століття, наскільки мені відомо, не жили в панельках поруч із ліхтарями, що вмикаються самі.

— Спати лягай, — сказав Охрім. — І хоч би шо, двері сам не відчиняй.

— А як прийде кур'єр?

— О третій ночі кур'єри не ходять. О третій ночі ходять ті, кого не замовляли.

* * *

Стукали тричі. Не дзвонили, хоча дзвінок у мене працює й грає «До Елізи» з такою фальшю, ніби Бетховен мав до мене особисті претензії. Стукали кісточками пальців, коротко, з паузою перед третім ударом. Так дід стукав у вікно літньої кухні, коли кликав мене снідати. Тук. Тук. Тук-к.

Телефон на тумбочці показував 03:40. Я лежав і слухав власне серце, поки воно не перекрило все інше. Потім устав, бо тіло в тридцять п'ять іде на стук швидше, ніж розум встигає скласти заперечення.

У вічку горіло жовтим. На сходовому майданчику стояв дід.

Остап Стефанович. Сірий піджак, той, у якому його ховали. Біла сорочка без краватки: краваток він не носив навіть на весілля, казав, що зашморг на шиї чоловікові вдягають тільки раз. Кепка в руці. Обличчя спокійне, трохи втомлене, з тією зморшкою над переніссям, яка з'являлася в нього, коли він рахував на пальцях кубометри дров.

— Мирончику, — сказав він крізь двері. Стишено, щоб не розбудити сусідів. Він завжди дбав про сусідів. — Змерз я, синку. Відчини.

Я відчинив. На ланцюжок: ланцюжок лишився від попереднього орендаря, який, якщо вірити кількості замків, мав складні стосунки зі світом. Щілина вийшла завширшки з долоню. З неї тягнуло під'їздом, вологим бетоном і «Примою». Дід курив «Приму» п'ятдесят років і вісім разів кидав.

— Діду, — сказав я, і голос мене зрадив. На похороні не зрадив, хоча мусив.