Розділ 2. Сіль, земля і те, що тебе бісить

Розділ 2. Сіль, земля і те, що тебе бісить

Ви сіль землі. Коли сіль ця звітріє, то чим насолити її?

— Євангеліє від Матвія, 5:13

Красти землю з чужого порога о сьомій ранку — заняття, що вимагає певної впевненості в собі. Або хоча б столової ложки й обличчя людини, яка має на це повне право. Ложка в мене була.

З обличчям виникли труднощі вже на четвертій хвилині. Я стояв біля під'їзду своєї дев'ятиповерхівки з ложкою в руці, як учасник кулінарного шоу, якого забули попередити, що шоу закрили ще минулого сезону. Будинок звели за часів, коли «благоустрій території» означав бетон, бетон і, для настрою, ще трохи бетону. На кожному порозі лежали гумовий килимок, пил і недопалок, залишений сусідом попереднього покоління як культурна спадщина. Дід ніколи не жив у панельці. Дід жив у хаті, перед якою була земля, а не килимок «Welcome» з облізлою літерою «W».

«Пил теж земля», — сказав я вголос. Десь у районі потилиці дід похитав головою. Він і за життя так робив, коли я пояснював йому, навіщо телефону сто двадцять вісім гігабайтів.

Через трамвайну колію починався приватний сектор: хати під шифером, штахети, пофарбовані хто в зелене, хто в синє, а хто в «що лишилося від ремонту», і дворові пси, що гавкали зі стриманою люттю профспілкових зборів. Пахло опалим листям, димом із чиєїсь грубки й першим жовтневим холодом, який лізе під куртку, щоб нагадати: зима теж стоїть у черзі й талончик у неї вже є. Біля третьої хвіртки, облупленої синьою фарбою, я присів навпочіпки й націлився ложкою в пісок під ґанком.

— А шо це ви тут робите? — спитали в мене за спиною тоном дільничного, який уже знає відповідь і чекає лише на виправдання.

Господиня виявилася жінкою років сімдесяти з лійкою в руці й поглядом, що пережив кілька грошових реформ, одну деномінацію і трьох зятів.

— Доброго ранку, — сказав я. — Я… збираю землю. Для розсади.

— У жовтні?

— Озимої.

— З мого порога?

— Земля в ньому… особлива.

Вона розглядала мене, як розглядають на ринку картоплю, що надто гарна, щоб бути чесною. Я теж дивився на неї й раптом помітив, що бачу тільки її. Жодних ріжок, жодних ікол, жодного другого обличчя поверх основного. Стара жінка з лійкою, зморшками й тривогою за свій ґанок. Я мало не потиснув їй руку від полегшення. Світ, виявляється, складався не лише з чудовиськ. Здебільшого він складався з жінок із лійками, і це, якщо подумати, теж сила.

— Ти, голубе, не з тих, шо порчу наводять?

— Я філолог, — сказав я. — Ми тільки читаємо про пристріт. Наводять інші.

Вона зважила, чи нема в цьому образи. Образи не знайшла, але про всяк випадок переклала лійку в другу руку, ближче до мене.

— То бери з-під порога, а не з-перед. З-перед собаки топчуть.

Так відбулося перше в моєму житті польове дослідження, і воно виявилося результативнішим за всі мої курсові разом із дипломною. Господиня насипала мені півбанки піску з-під ґанку, прочитала пів лекції про те, як правильно мочити огірки («Хрону не жалій, а часнику не пхай багато, бо огірок має бути огірком, а не протестом»), і взяла з мене слово заходити ще. Чарівні предмети в наш час добувають саме так: не мечем і не закляттям, а ввічливістю й банкою з-під кабачкової ікри.

* * *

А почалося все минулої ночі, на моїй кухні, з вироку.

Охрім Кузьмич, прописаний на моїй кухні з вісімдесят сьомого, про що він за вечір нагадав мені тричі, з гордістю старожила, якого не виселить жоден ЖЕК, вислухав мою відповідь на питання «що збираєшся з цим робити?». Відповідь була: «Нічого».

Він пожував губами, як лікар, що вирішує, кому з родичів першому повідомити діагноз, і кому потім викликати швидку. Потім сказав:

— «Нічого» — це не план, громадянине новику. «Нічого» — це ваша трудова біографія.

Я набрав повітря, щоб образитись, і видихнув, бо фактів у нього вистачало: три тижні безробіття, яке я називав «творчою паузою», сорок дві відписки на вакансії («Дякуємо за інтерес до нашої компанії!») і кружка з корпоративним гаслом, що стояла на полиці й дивилася на мене, як повістка з військкомату.

— Упир, кажеш? — Охрім скривився так, ніби хтось відкрив консерву з килькою, якій минув термін ще за Кучми. — Той, шо в салоні зв'язку? Знаю. Усі знають. Ввічливий. Оце найгірше. Ввічливий упир — то як ввічливий податківець: ще нічого не зробив, а ти вже винен.

— Він сказав, що не небезпечний.

— А я шо, казав, шо небезпечний? Я сказав: ввічливий. Є різниця. — Він почухав косичку в бороді. — Піти можна, чого не піти, раз кличе. Візьмеш сіль, землю й шось таке, шо тебе бісить. Це я тобі по-хазяйськи кажу. Безкоштовно. Поки шо.

— Він сказав «землю з порога чужої хати». Це що, красти?

Охрім подивився на мене так, ніби я запропонував винести з будинку шафу разом із мешканцями.

— Земля дається, а не береться. Попросиш — дадуть, і в ділі вона буде земля. Вкрадеш — вийде не земля, а заява в дільницю. А шо бісить — тут я б порадив кружку. Он вона, на полиці, третій тиждень стоїть, а ти на неї дивишся, як я на домоуправління.