Розділ 1. Консультант з тарифів

Розділ 1. Консультант з тарифів

Є багато такого на світі, друже Гораціо, що й не снилося вашим мудрецям.

— Вільям Шекспір, «Гамлет»

Упиря я вперше побачив у вівторок, о 14:20, у черзі за чохлом для телефона.

Спершу я поставив собі діагноз: інсульт. Гіпотеза виглядала логічно. Мені тридцять п'ять. Сім років я просидів на офісному стільці, який хрускотів у тон моїм суглобам. Харчувався я в проміжках між серіалами й змінами: шаурма, пельмені, кава з автомата, що на смак нагадувала розчинений у воді радіатор. Мій дід у моєму віці сам перекрив батьківську хату й звів літню кухню. Я в моєму віці відповідав на листи клієнтів інтернет-магазину «Дрібниця.ua» й допомагав власнику бізнесу оплачувати айфон його нової подружки. Тож якщо хтось у нашій родині й заробив право на судинну катастрофу, то це я.

Але інсульт зазвичай не додає людям зайвого ряду зубів.

Салон зв'язку тулився на першому поверсі сталінки на проспекті, між аптекою та ломбардом, як і належить установі, що продає людям мрію в розстрочку. Пахло новим пластиком, кавою з сусідньої кав'ярні й чиїмось парфумом «для впевнених у собі». З колонки під стелею лилась пісня про кохання, у якій слово «назавжди» римувалося зі словом «завжди».

Хлопець за прилавком виглядав як модель зі старих глянцевих журналів: високі вилиці, бездоганна шкіра, та гладенька, трохи нежива краса, з якою в дев'яностих рекламували швейцарські годинники. Тут ця краса виглядала приблизно як рояль у пункті прийому склотари. Бейджик: «Лаврін. Консультант». Біля каси, між терміналом і стосом буклетів «Безлімітний інтернет для всієї родини!», стояла керамічна фігурка ворона, чорна, з облупленим дзьобом, якій тут було так само не місце, як молитовнику в нічному клубі. Лаврін усміхався жінці з візком, що стояла переді мною, і з кожної його фрази стирчало по тренінгу з техніки продажів. Він тримав у руках коробку від нового яблучного телефона, як священник тримає дари.

— …і тому, пані Світлано, вам просто необхідне розширене страхування екрана. Просто необхідне. Ви ж розумієте, чому?

— Розумію, — слухняно сказала пані Світлана, і очі її стали блискучі й порожні, як екран вимкненого телевізора.

А потім перстень на моїй руці, дідів перстень, який я носив уже три тижні лише тому, що він прикольний, раптом нагрівся. Не потеплішав, а саме нагрівся, як кришка каструлі, яку забули зняти з плити. Я глянув на прилавок ще раз, і модель із глянцю зникла.

Над ним, мов дим над цигаркою, проступало друге обличчя. Жовтувате, з видовженими іклами та шкірою, що трималася на кістках тільки з поваги до анатомії. Воно дивилося на пані Світлану з погано прихованим гастрономічним інтересом. Так офіціант у ресторані на набережній дивиться на туриста, який ще не відкрив меню й не бачив цін.

Я зробив єдине, що міг би зробити на моєму місці будь-який нормальний скептик, до того ж історик за фахом: голосно сказав «охренєть» і впустив коробку з чохлом.

Пані Світлана обернулась. Немовля у візку подивилось на мене з глибоким осудом.

Лаврін підвів очі. Темні, цікаві й дуже, дуже втомлені.

— Ага, — сказав він. — Нарешті.

* * *

Далі все пішло, як у дешевому серіалі про шпигунів: «пройдіть, будь ласка, сюди, у нас там акційні моделі», зачинені двері підсобки, дві пластикові склянки води з кулера замість чогось міцнішого й запах старого картону.

Поки Лаврін мостився на ящик із зарядками, а я на стос коробок із чохлами, я провів самодіагностику за плакатом, що висів у кожній поліклініці мого дитинства. Посмішка рівна. Обидві руки піднімаються. Мова… мова працювала навіть занадто добре, якщо згадати, що я щойно сказав при дамі з візком. Інсульт відпадав. Лишалися чадний газ, недосип і жарт колишніх колег із відділу повернень, які, повірте, на таке здатні: одного разу вони запакували мій стілець у плівку з пухирцями й відправили «Новою поштою» на мою ж адресу. Для чистоти експерименту я дістав телефон і зробив кадр. На екрані сидів чудовий хлопець, якого хоч зараз на рекламу зубної пасти. Жодних ікол. Отже, брехала або камера, або мозок. Науковий метод пропонував перевірити обидва варіанти, а життєвий досвід радив не поспішати.

— Нарешті? — перепитав я. — Ви мене чекали?

— Не тебе, — сказав Лаврін. — Але ти теж згодишся.

Фраза «ти теж згодишся» зазвичай належить сектантам і страховим агентам. Лаврін, на жаль, працював в обох напрямках.

— Не бійся, — додав він. — Я зараз не голодний. Та й людей не їм уже доволі давно.

Фраза «не бійся» з вуст істоти з іклами діє приблизно так, як «це не заразно» від чоловіка, що кашляє тобі в обличчя.

— Ви… — я розвів руками, шукаючи слово, яке не було б ні образливим, ні безглуздим. — Ви… упир?

— Упир, — погодився він. — Вампір, якщо хочеш відповідь у стилі «Сутінок». Стригою мене звали в Галичині, але там був особливий випадок, — він посмурнішав. — Не питай.

Філологічна частина мого мозку, що не вимикається навіть у стресі, як аварійне освітлення в метро, миттєво підкинула латинське strix: нічну пташку, що, за Овідієм, ласувала немовлятами. На її тлі Лаврін справляв враження людини вихованої. Історична ж частина нагадала, що вампірів офіційно скасовано: 1755 року імператриця Марія Терезія, вислухавши звіт свого лейб-медика, заборонила розкопувати могили й пробивати підозрілих мерців осиковими кілками. Рішення державного рівня, з печаткою. Лаврін про нього, мабуть, чув і досі ображався.